Анатолий Юрченко: Смеяться — чтобы жить дальше!
Блог литературы, литературного творчества, публицистики, юмора, драматургии
Цикл включает в себя разножанровые произведения, написанные в мае — августе 2022 года в Баварии и объединённые общей темой.
(Почти сказка)
Смешно, но этот горный хребет на границе Баварии и Чехии называется… лесом. Под таким именем и вошёл в учебники географии: Баварский Лес.
Ещё «смешнее» — что до 1830 года он назывался Чешским Лесом. Пока какой-то местный правитель не изрёк: «А чего это к моим владениям примыкает какой-то чешский лес? А если примыкает — то почему не мой?» И всё. Чешский Лес стал Баварским. Но всё-таки не весь. Дошёл правитель до самого хребта, посмотрел на него снизу вверх, почесал затылок и рек истину всех времён и народов: «Умный в гору не пойдёт».
И восточные склоны остались Чешским Лесом.
А теперь представим себе невозможное: что без малого двести лет спустя чехи вдруг «опомнились»: «А чего это в испокон веку нашем Чешском Лесу какая-то Бавария хозяйничает? Долой историческую несправедливость!» И заработала бы пропагандистская машина, и зазвучали бы на весь мир громогласные заявления (которые мы действительно слышим — но всё-таки не от чехов, и не по поводу Баварского Леса): «Это исконно наша земля!» и «Мы воюем на своей территории!»
В общем, повезло баварцам, что у них такие спокойные мирные соседи — чехи.
А вот будь соседом Баварии некое государство, вооружённое до зубов ядерными ракетами, да ещё и межконтинентальными, да ещё с правителем, который уже обожрался и деньгами, и властью до такой степени, что вообразил, будто имеет право не только соседними государствами, но и всем земным шариком верховодить… И челядь послушно взяла под козырёк. И оболваненный народ заорал во всю глотку: «Это наша земля! Бей их, гадов!» И… Ох, и подумать страшно…
Ладно, хватит «смеяться».
…
Впервые мы с женой в Европе не по своей воле.
И впервые в таком месте, какие раньше видели только из окна автобуса или поезда. Ну и разок — говорю для полноты картины — из иллюминатора самолёта.
Бавария. Оберпфальц. Район Швандорф. Деревня Танштайн. Улица Айбенштайнштрассе. (Для тех, кто захочет письмо прислать, могу и номер дома указать.)
Тот самый Баварский Лес. Не сам хребет, но его предгорья. Не случайно в географических названиях сплошь и рядом присутствует слово «штайн» — камень. Или «берг» — гора.
А Швандорф — от слова «лебедь». Лебединая деревня. Ну, если хотите — село. Райцентр, как-никак. Хотя на самом деле давно уже городок с чертами типичной немецкой средневековой архитектуры. Высота над уровнем моря 366 метров. Танштайн — 545 метров. И каких-то 20 километров от границы с Чехией. Вот она — сразу за хребтом, в плавных очертаниях которого есть что-то завораживающее.
Сказочный край: горы, леса, ручьи, речушки и озёра, в которых чинно плавают непуганые дикие утки и лебеди. А ещё — церкви, замки и часовенки. Не зря у этого края статус Национального заповедника: туристические тропы с указателями на каждой развилке, смотровые площадки, небольшие гостиницы и потрясающие ландшафты. И чистейший горный воздух! Курорт, одним словом.
Вот только мы здесь не туристы и не курортники. Мы — украинские беженцы. Изгнанные из своей страны обезумевшим самодуром, которому стало мало аннексированного в 2014-м Крыма, и он затеял ещё более масштабную аннексию. Заявив на весь мир, что борется с «украинским национализмом», а на деле методично уничтожая украинские мирные города и сёла.
Как и все беженцы, мы прошли примерно один и тот же путь. Лагерь для беженцев в Регенсбурге. Кому интересно — читайте мою «Хронику войны». Затем — приют при кирхе в крошечной деревеньке Вифельсдорф. Теперь — Танштайн.
Мы как бы ничего и не просили, не клянчили, просто плыли по течению. Немцы сами делали всё за нас. Говорили: сделайте это — мы делали. Подпишите эти бумаги — подписывали. И вот итог.
Вид на жительство, уравнивающий в правах с гражданами Германии. Социальное пособие (чтобы не голодали, не просили милостыню или, не дай боже, не воровали). Медицинская страховка — болейте себе на здоровье, если нужно. Социальная служба оплатит.
Условия проживания? Великолепные! Живём как в гостиничном номере: свой санузел с душем и прочим, горячая и холодная вода из кранов, плюс ещё и кухня, общая на две комнаты.
Всего лишь деревенька, в которой живёт каких-то 500-600 человек (а рядом деревеньки ещё меньше и небольшие хуторки)! По ночам в деревеньку, как к себе домой, забредают лисы. Которых не пугают горящие на улицах электрические фонари и которых никто не трогает.
Деревенька — но город в миниатюре. Как и любая деревенька здесь. Причём в самой настоящей сельской местности — с сельскохозяйственными угодьями, с фермами, с полями, желтеющими то пшеницей, то совершенно украинскими подсолнухами.
Дома — словно игрушки, брошенные на зелёный газон. И электричество (что само собой), и водопровод, и газоснабжение (потому и не хочет Германия отказываться от российского газа), и канализация, и интернет, и спутниковое телевидение, и отличные дороги.
Наше жильё — это двухэтажная начальная школа, перестроенная (когда оказалось, что проще возить детей школьными автобусами в два ближайших городка) в дом престарелых (не чета тем домам престарелых, которые я как журналист знаю не только снаружи).
Но и этот дом постепенно опустел — ведь даже в самых райских, сказочных уголках Земли никто не живёт вечно, и его теперь отдали нам.
Впрочем, по пятьдесят евро с носа за проживание из пособия вычитают — как за льготу, предоставленную в натуральном виде.
То есть живём не задаром, не на халяву, хотя и всё равно на деньги баварского налогоплательщика. Впрочем, улыбнёмся: раз мы покупаем продукты в немецких супермаркетах, то теперь тоже немецкие налогоплательщики. Хотя и украинские…
Сколько мы с хрущёвских времён чесали языки о ликвидации разрыва между городом и деревней, а немцы языками не трепали, социализм и коммунизм не строили, а просто строили. Свою собственную жизнь строили. Так, чтобы каждому в ней было удобно и комфортно.
Туристам, приезжающим в Германию поахать перед шедеврами живописи и архитектуры, есть смысл увидеть и «баварскую глубинку».
Но — именно как туристам. Не беженцам…
май 2022
30 апреля. Время — около 21:30. То есть ночь. И темнота. Неяркий свет электрических фонарей на улицах не в счёт.
Я стою у тыльной стороны здания. Там нечто вроде террасы, во всяком случае — довольно широкая мощёная плиткой площадка, на которую можно выйти прямо из комнаты. Курю. Последняя сигарета перед сном.
И вдруг… из-за угла здания вываливают двое!
Увидели меня и бросились наутёк, обратно за угол.
— Стойте! — заорал я. — В чём дело?
Потом сообразил, что кричу по-русски.
Но… ведь вроде бы убежали…
Делаю очередную затяжку — и тут они появляются снова.
Да, двое. Вижу отчётливо: явно подростки. Но один, постарше, ростом почти с меня. Второй, поменьше, тут же нырнул обратно за угол. Но тот, что старше, остался. Стоит, сукин сын, метрах в пятнадцати от меня и натягивает на лицо чёрную маску. Это чтобы я его не опознал, если что?..
Перехожу на немецкий.
— Кто такой?
Молчание. Продолжает надевать маску. Не совсем гангстерская, вроде как от короны, но…
— Что случилось?
Молчание.
— Что тебе нужно?
Отвечает:
— Стулья.
И показывает рукой на кресла, стоящие у выходов из комнат.
— Это не твои стулья!
Начинает что-то лопотать, а сам смотрит мне за спину.
Ах вот оно что! Он мне зубы заговаривает, а сзади уже кто-то подкрадывается?..
Резко поворачиваюсь! Нет — никого. Но становлюсь так, чтобы по возможности видеть оба угла здания. Ох и жаль, что Творец не дал человеку третий глаз, на затылке!
И понимаю, что дальше моего немецкого уже недостаточно: он что-то лопочет, а я не уразумеваю!
Кричу:
— Ду ю спик инглиш?
— Йес, ай ду.
И достаёт из кармана… смартфон… С электронным переводчиком, что ли?
Дальше диалог по-английски:
— Чего ты хочешь?
— Кресла.
— Но это не твои кресла.
Молчание.
— Я сейчас позвоню в полицию! Окей?
— Найн! — по-немецки.
— Тогда уходи!
Не уходит! Я повышаю тон:
— Убирайся!
И… он убрался…
Три кресла я занёс в здание. Не заметив в темноте, что у углов здания остались ещё два. И что делать дальше?
Позакрывали все двери на все замки.
Звонить?
Но здание построено из такого мощного железобетона, что здесь не только интернет плохо работает, но и мобилки не видят сеть…
Осмотрелся. На стене распятие полуметровой длины. Ну… если что… какое-никакое оружие…
Через час немного успокоились. Всё-таки тишина, ничего не происходит… Но для полного успокоения, чувствую, нужно выкурить ещё одну, «лишнюю» сигарету. Жена чуть не в слёзы: «Сейчас там тебя убьют».
Гасим свет. Поднимаем жалюзи. Да нет, никого…
Выхожу. Глаза привыкли темноте, и я вижу, что два оставшихся кресла всё-таки украли…
Но раз не стали ломиться за теми, которые я занёс… ладно, попробуем лечь спать…
А утром трагедия превращается в… комедию.
Напротив здания, с лицевой стороны, автобусная остановка. А на ней… целая груда каких-то вещей! «Украденные» у нас кресла, какие-то тазики, решётки, ещё бог весть что и… даже велосипед.
Появляется Манфред, смотритель здания, и заносит «украденные» кресла. Подходят другие жители деревни и потихоньку уносят с остановки всё, что у них «украли»…
Оказывается, это у молодёжи такая игра: кто больше «украдёт», тот и победитель. Такая вот баварская забава…
Манфред жестами, словами, мимикой выражает сожаление, что подростки нас напугали.
Через полчаса подъезжает заместитель бургомистра и тоже приносит извинения.
У него я и уточняю ещё раз, поскольку он владеет английским: это была такая игра? Да, игра. И говорит нам, что сегодня празднуется День труда. Сейчас в церкви пройдёт служба, а потом нас приглашают на состязания, но уже не в «воровстве», в честь праздника, и так далее.
И, конечно, об инциденте с подростками уже знала вся деревня!
Через пару дней меня спросили (разговор шёл по-английски):
— Для вас это был шок?
— Why shock? Surprise! — ответил я с улыбкой, вызвав в ответ понимающий смех.
Ответил, между прочим, более чем правильно. Английское surprise — это не только «сюрприз», но и «удивление».
А отношение к чужой собственности здесь уважительное.
Дома я делал ремонт. А заодно решил закрепить кабель интернета за окном. И недоглядел — у меня молоток сорвался с рукоятки. К счастью, под окном никого не было, а молоток упал на газон в нескольких метрах от пешеходной дорожки. Но пока я за ним спустился, молоток — без ручки! — кто-то уже подобрал и унёс.
И кресла, оставленные на улице без присмотра, у нас умыкнули бы уже в первую ночь!
Здесь — нет. Впрочем, не будем идеализировать всех немцев. В городах, приезжая в магазин за покупками на велосипеде, либо оставляя велосипед на специальной велостоянке, немец примыкает своего двухколёсного друга к какой-нибудь металлической конструкции специальным тросиком с замком.
Но в деревне любую вещь можно без опаски оставить просто у дома. И никто её не возьмёт. Ну… кроме ночи накануне Дня труда. Но и ведь и в эту ночь по-настоящему ни у кого ничего не украли. Только понарошку.
май 2022
Коротких туристических поездок недостаточно, чтобы понять национальный характер народа, живущего в стране. Так или иначе, но довлеют некогда усвоенные стереотипы. В гостинице, в кафе тебе обязательно улыбаются, всем своим видом показывая «как хорошо, что вы к нам приехали (зашли)», начинаешь чувствовать себя уважаемым человеком, но — так ведь у них работа такая. Чуть меньше улыбаются в музеях, но всё равно вежливы и приветливы. А закури, скажем, на улице в неположенном месте, можешь и на неодобрительное замечание нарваться. Или, помню, в туристическом центре в Мюнхене, едва я сделал пару фотографий, от меня тут же потребовали — без всяких улыбок, расшаркиваний и объяснений! — эти фотографии убить.
Но сегодня, повторюсь, мы впервые в Европе не по своей воле. И впервые — в баварской глубинке.
Вежливость, приветливость и доброжелательность — это первое, что замечаешь, попав в баварскую деревню.
Любой, идущий навстречу, неважно, взрослый или ребёнок, здоровается с тобой, незнакомым. Обязательная улыбка и слово hallo — «привет». Слово, как и некоторые другие слова, заимствовано из английского, но произносится по правилам немецкой грамматики — халё. Едет человек на велосипеде — халё. На тракторе — халё. Едет в машине — махнёт рукой за стеклом. Правда, у водителей, просто проезжающих через деревню, нет такого обычая — рукой махать. Он же не в этой деревне живёт, просто занесло проездом. В маленьких городках с тобой тоже могут поздороваться. Но имеют право и не здороваться. А в городах побольше такого обычая нет уже и в помине.
Но начну всё же с водителей.
Так получилось, что на третий день в Вифельсдорфе, куда нас с женой перевезли из лагеря для беженцев в Регенсбурге, мы на третий день остались без продуктов. В деревне магазина нет, значит, надо искать, как добраться до Швандорфа. Интересное дело: магазина нет, но есть кирха, в которую по выходным съезжаются из окрестных деревень на богослужение. В приюте при кирхе, в который нас поселили, отличный вай-фай, лучше, чем был у нас дома (вот вам и деревня!), и найти нужную информацию в интернете — не проблема. До Швандорфа семь километров пешком. Можно и сходить, но… далековато. Однако в двух километрах, в соседнем Клардорфе, находим остановку автобуса из Регенсбурга на Швандорф. Два не семь — всего лишь прогулка в своё удовольствие. Однако к утру повалил снег и задул ветер. А что вы хотите? Апрель на календаре. По-весеннему зеленеющие поля укрыло снегом. Красивое зрелище! Что ж, будем любоваться по дороге.
Прошли около километра. Нормально. И до остановки уже недалеко.
Машин на трассе немного. Водители рукой не машут, но с удивлением смотрят на двух ненормальных, идущих куда-то под снегопадом по обочине. Но идти легко. Даже делаем несколько фотоснимков по дороге. Замечательно! Вот и мост через реку Наб («а» в слове произносится длинно), от которого до остановки каких-то метров триста. И вдруг рядом с нами останавливается попутная легковая машина. Женщина за рулём открывает дверцу и призывно машет рукой — садитесь! Пытаемся объяснить, что всё нормально, что мы уже почти пришли, но она настойчива. Очень настойчива! И мы садимся. Куда? В Швандорф. За продуктами. Любой магазин — «Лидл», «Нетто»… Наш словарный запас маловат, но названия крупных сетевых супермаркетов знает каждый немец. И через пять минут мы уже в Швандорфе. И нас подвозят прямо к «Нетто». Мы просим взять деньги. Найн. Найн. Найн!
Обратно, уже нагружённые сумками с продуктами, доезжаем до Клардорфа на автобусе. И снова на мосту через Наб останавливается машина. На этот раз встречная. Снова женщина за рулём, но постарше. И как мы ни отказываемся — понятно же, что ей не по пути… Водительница делает разворот на дорожном кольце и привозит нас прямо к приюту…
Позже мы выяснили, что есть-таки автобусы на Швандорф, идущие через Вифельсдорф. Стоим на остановке, изучаем расписание. Мимо идёт пожилая немка. Здоровается и говорит, что если нам нужно в Швандорф, она может отвезти…
Другой случай. Уже в Танштайне. Стоим на остановке и ждём заказанное такси — BAXI. И опять останавливается легковая машина. За рулём опять женщина, предлагает подвезти. Спрашиваем: «BAXI?» — «Найн». — «Большое спасибо! Но, извините, мы ждём BAXI».
Кстати о BAXI. Это местное районное изобретение. Нерентабельно гонять через маленькие деревни маршрутные автобусы — зачастую они так и идут почти пустыми. Но и оставить маленькие деревни совсем без транспортного сообщения — тоже неправильно. Вот и придумали свой вариант такси. Месячный проездной билет на все виды транспорта распространяется и на BAXI. На каждой автобусной остановке — табличка с номером телефона для вызова через диспетчерскую службу. Вызывай — и жди, за тобой приедут. Машины BAXI легковые и разношёрстные: некоторые имеют обозначение такси, другие — нет. Поэтому и нужно уточнять: вы BAXI?.. Но и заказать BAXI и не выйти на остановку к указанному времени — это скандал.
В первые дни пребывания в Танштайне нам понадобилось несколько раз съездить в Швандорф — чтобы лично пройти необходимые процедуры легализации в Германии. И трижды нас возил не кто иной, а сам второй бургомистр Танштайна. И каждый раз мы чувствовали себя неловко — ну зачем человеку эта дополнительная нагрузка, явно не предусмотренная его функциональными обязанностями? Но однажды он немного изменил маршрут, остановился и обратил наше внимание на капеллу у края леса. Оказалось, он хочет её показать нам. Стал бы это делать человек, для которого такие поездки — обуза? На съезде мы свернули с главной дороги и подъехали к самой капелле. А от капеллы вице-бургомистр повёз нас дальше через лес. По своего рода крестному пути с религиозной атрибутикой вдоль дороги.
Эта лесная капелла Святой Марии — здешняя достопримечательность и место для паломничества. Сюда приходят и приезжают попросить у богородицы помощи и заступничества. Молятся, ставят свечки, опуская монеты в специальный ящичек (мы тоже поставили). Даже в жару в капелле прохладно и уютно. Ни в капелле, ни рядом нет никого, кто бы за ней присматривал. Но всюду чистота, свечи горят, а о вандализме, похоже, немцы и слыхом не слыхивали. У них даже собаки дисциплинированны: не рвутся с поводка и не лают на прохожих, когда их выводят на прогулку. И всюду, даже в деревнях, «собачьи туалеты» — металлические ящики с полиэтиленовыми пакетами для собачьих экскрементов. Правда, к сожалению, рядом со скамейками на туристических смотровых площадках, окурки валяются… Ну… не позаботились поставить там урны.
А ещё особой достопримечательностью капеллы считается скульптура мадонны, вырезанная из чёрного камня.
И через пару дней нам захотелось самостоятельно сходить в капеллу — благо до неё от Танштайна всего-то каких-то полтора километра.
Было чудное утро. Как раз для прогулки. Тёплое, но не жаркое. Ярко светило солнце. Вокруг расстилались прекрасные ландшафты. Горный воздух был, как всегда, изумительно чист и свеж. Не торопясь прошли по «крестному пути», вглядываясь в изображения и читая надписи. Но когда пришли в капеллу, природа решила напомнить, что мы всё-таки в горах: внезапно сгустились тучи и пошёл дождь, перешедший в ливень с градом, мгновенно засыпавшим всё вокруг. И нам оставалось только сидеть внутри и ждать, когда всё это закончится. Кроме нас с женой в капелле оказался только один человек. Он то вставал со скамьи и выглядывал наружу — как там дождь, не кончается? — то возвращался обратно. А потом, помявшись, подошёл к нам. «У вас хотя бы зонтик есть?» К счастью, я знаю, как по-немецки «зонтик», и поэтому вопрос понял. «Нет». — «Давайте я вас подвезу, я на машине». — «Нам в Танштайн, а вам?» «В Кульц. Но это всего лишь два километра лишних». Когда мы въехали на улочку Даутерсдорфа, с шиферной крыши с шумом сорвался толстый наст градин. И водитель многозначительно показал на него рукой — смотрите, дескать, в какую погоду вы вздумали выйти на прогулку…
И когда вы слышите «мир не без добрых людей», примите к сведению, что это качество — общечеловеческое.
И с первых же дней в Танштайне мы всё время сталкивались с людьми, которых иначе как милейшими и назвать нельзя.
Герр Манфред, смотритель здания, отданного украинским беженцам под общежитие. Ещё раз повторюсь — более чем комфортное. Пустое двухэтажное здание — и нас, привезённых сюда первыми, только три человека. Мы с женой и случайная соседка из Вифельсдорфа. И приходящий по утрам герр Манфред. Ни одна из комнат не заперта. Кроме кухни, общей на две комнаты, есть ещё кухни при общем холле и общей столовой. И герр Манфред показывает: берите всё, что вам нужно, не спрашивая. В первое же утро он поразил меня: я поздоровался с ним по-немецки, а он со мной по-украински: «Добрый ранок». И расплылся в улыбке. Видно, с утра в гугл-переводчик заглянул…
На наших глазах в здание завозили кровати, холодильники, дополнительные электроплиты. И герр Манфред, немолодой уже человек, пенсионер, мобилизованный общинной властью в смотрители, сам растаскивал всё это добро по комнатам. Увидев, как он в одиночку тащит холодильник — небольшой, но всё-таки холодильник, — я бросился ему помогать. «Цузамен» (вместе) — и мы вместе поднимали очередной холодильник и заносили в лифт.
А он, в свою очередь, провёл «инструктаж»: как сортировать мусор.
У немцев к этому трепетное отношение, не как у нас — всё в один контейнер без разбору.
Здесь же ничего не должно пропадать зря, даже мусор. Всё, что может идти на вторичную переработку, — перерабатывается. Отдельный контейнер для бумаги и картона. Другой — для бутылок. И опять — с разбором: бесцветное прозрачное стекло — отдельно, зелёное — в другой отсек, коричневое — в третий. Пластик — с пластиком, металл — с металлом. И так далее. В интернете и в специальных «мусорных» журналах даже подробнейшие инструкции есть — читайте! А за сдачу пластиковых бутылок и металлических банок из-под пива даже деньги дают! По-своему забавная картинка: покупатель, прежде чем войти в магазин, с самым серьёзным видом принесённые бутылки скармливает автомату при входе. Тот с одобрительным урчанием их заглатывает, а в конце выдаёт чек, который засчитывается на кассе при расчёте за покупку. И на бутылках с напитками производитель обязательно указывает, что они изготовлены из полиэтилена вторичной переработки. Смотри, покупатель, — не зря бутылки скармливал…
Позднее Манфред с гордостью показал мне, что наладил телевизор, стоящий в общем холле. И показал, как работают спутниковые каналы. В ответ на вопрос, есть ли украинский канал, развёл руками. И ушёл по своим делам. Ну, я пощёлкал переключателем — больше из вежливости: пусть видит человек, что его усилия оценили. Украинских каналов не обнаружил и оставил первый попавшийся. Манфред зашёл и с любопытством глянул на экран — украинский?..
Герр Вольфганг. Второй бургомистр. Понятно, что пришёл он в первую очередь как должностное лицо: вот вам телефон полиции, вот — службы спасения, вот — мой. И т.д. Просто как человека мы увидели его уже в капелле.
В один из вечеров пришли гости — с шампанским и виски. Хорошо, гостям украинцы всегда рады — посидели и пообщались (по-английски, увы) в общем холле. Но от «продолжения банкета» отказались. Возможно, и обидели гостей. Но Маргарите, которая вселилась с сыном уже после нас, утром нужно было за руль, да и у нас не было желания выпивать…
Герр Вольфанг в первые же дни создал на портале WhatsApp сообщество «Украинская группа Танштайна». И в неё тут же вошло немало местных жителей.
В один из дней заехал и сам бургомистр. С переводчиком — крымским татарином, бежавшим в Германию ещё в 2014-м, после аннексии Крыма. Начало разговора, как и положено, вполне официальное: мы сделаем всё, чтобы вам было у нас удобно и комфортно; наша церковь, к какой бы конфессии вы ни принадлежали, открыта в течение всего дня; будем рады видеть вас и на богослужениях; и так далее. Но в конце слова гостеприимного хозяина: ежемесячно одно из деревенских кафе проводит «при замке» праздник для всей общины. Радушно приглашаем. И, разумеется, для вас всё бесплатно. И, разумеется, мы, к его удивлению, отказались: кощунственно пить и веселиться, когда дома — война.
Действительно — кощунственно. К тому же — но не говорить же об этом вслух — мы с женой не любим халявы…
Но всё равно в группу на WhatsApp каждый месяц ставят для нас приглашение на общий праздник «при замке».
Кстати, что такое «при замке», мы, честно говоря, так и не разобрались ни тогда, ни позже. Ну да, торчит над деревней издалека видимая серая каменная башня. Но была ли она когда-то частью какого-то замка? Или это просто водонапорная башня, построенная уже в новейшие времена?.. Хотя на туристической карте башня обозначена всё же как замок.
Но общение в группе не ограничивается приглашениями на праздники.
Кто-то заикнулся, что не помешали бы велосипеды — ездить за продуктами в Кульц или Рёц, в которых есть магазины. (Увы, как и в Вифельсдорфе, в Танштайне есть церковь, есть даже два кафе, но продуктовых магазинов нет.) И тут же в нашем «общежитии» появились велосипеды. Кто-то пожаловался, что у дочери заболел зуб, — и приехал сам бургомистр и отвёз к зубному врачу.
И в целом вообще отношение к украинским беженцам в Германии доброжелательное. Может быть, и потому, что Украина географически часть Европы. Что страна хочет в Евросоюз. Но главное, думается, в том, что нельзя не относиться с сочувствием к людям, которые вырвались из-под бомбёжек и артобстрелов.
Есть исключения: например, те, кто сорвался в бега ещё до начала бомбёжек. Но мест, которые вообще не бомбили, сегодня в Украине уже нет. И даже если кто-то тянул до последнего, всё равно раньше или позже оказывался перед выбором: бежать или…
Примеры навскидку.
Валентина, одесситка. Всё бросила и сорвалась с места, когда увидела, как мимо окон её квартиры пролетела ракета и взорвалась в соседнем доме.
Зинаида, харьковчанка. Её дом на окраине города оказался точно на линии огня. Посередине. Украинцы вели артиллерийскую дуэль с агрессором. И если наступало затишье, то не больше, чем на двадцать минут.
Оксана, киевлянка. Её вместе с сыном увезли из Киева друзья на машине. Через Гостомель — так выстроил дорогу маршрутизатор. И оказались они там как раз тогда, когда… «украинцы сами сожгли свой суперсамолёт «Мрія»… Российские самолёты заходили на бомбёжку так низко, что Оксане казалось — она даже лица пилотов видит. Сын рядом орал: «Мама, нас сейчас убьют!» Жена водителя просто кричала от страха. Сама Оксана словно оцепенела. И только водитель, сжав зубы, всё сильнее жал на педаль газа…
Анастасия, ещё одна харьковчанка. Держалась, пока могла. Месяц ночевала в харьковском метро, но утром шла на работу. И только когда фирма, в которой она работала, приостановила свою деятельность, уехала…
Можно к таким людям относиться без сочувствия?
Кассирша в супермаркете вдруг спрашивает: «Вы говорите по-английски?» Да, — говорю. Немного. Но немного и по-немецки. А в чём дело? Да ни в чём. Это она так своё сочувствие к украинцам проявила.
Сидим на остановке в Нойнбурге. Ждём автобуса. Подходит какой-то пожилой немец, тяжело опускается на скамейку. Ему хочется поговорить. Но мы его не понимаем. Объясняем — мы из Украины. Он медлит. Потом говорит. Только одну короткую фразу: «Путин — это Гитлер». Немец, но сравнивает Путина не с Пол Потом или Пиночетом, а с Гитлером… А почему нет? Правильный немец. Понимающий, что фашизму, будь он германским или российским, нет оправдания…
Даже чиновники у них (по крайней мере, в большинстве своём) улыбчивы и доброжелательны: да, всё хорошо, никаких проблем, мы работаем для вас.
Не знаю, досталось ли столько же сочувствия сирийским беженцам — и светло-, и темнокожим, — на которых Россия отрабатывала свою стратегию и тактику будущего уничтожения Украины. Но сирийцы тоже получили всё, что положено беженцам. В городе Нойнбурге им отдали под жильё казармы бывшего военного городка. Немало их и в Швандорфе. Ну а нам досталось то, что осталось: небольшие городки или деревни. Без магазинов. Без регулярного автобусного сообщения. Но с улыбчивыми и доброжелательными жителями.
А что касается национального характера, то он, конечно, есть: жить с максимальным удобством и комфортом — даже в самых маленьких деревнях, уметь зарабатывать, оставаться в любых ситуациях улыбчивым и доброжелательным и тому подобное. И при всём том все немцы — разные.
Как и мы…
май-август 2022
Выходя курить, я ставлю кресло так, чтобы смотреть на Баварский Лес. Мягкие очертания хребта, густо поросшего лесом, местами непроходимым, успокаивают глаз и лечат душу. Словно хотят сказать, что можно жить в ладу с собой, миром и соседями. Без артобстрелов и бомбёжек.
В Верхнем Пфальце хребет невысок: не достигает и километра над уровнем моря. Видны населённые пункты, обосновавшиеся у самого подножия, но выше только склоны и плавные линии вершин.
Однако в один прекрасный день я вдруг увидел на одной из вершин две непонятные нашлёпки. Две башни — одна повыше, другая пониже. А когда солнце сместилось на запад, стало отчётливо видно, что это именно башни. Одна, высотой с шести- или восьмиэтажный дом, — белая. Кажущаяся в прямых лучах солнца ослепительно белой. Вторая, пониже, — тёмная, по контрасту почти чёрная.
И воображение тут же начало рисовать картинку.
Баварцы любят строить замки и башни. И какому-нибудь феодалу вдруг взбрело в голову построить две башни на самой вершине. Белую, повыше, — для себя. Тёмную — для челяди.
Выходя на свежий воздух вечером, после захода солнца, я даже пытался рассмотреть — не светятся ли в этих башнях какие-нибудь окна? Или, скажем, фонари над входом.
Нет, никаких огней не было! Деревня у подножия светилась окнами и огнями уличных фонарей. Но башни на вершине оставались совершенно тёмными. Но ведь кто-то их зачем-то построил!
И кто и как в таком случае умудрился поднять на гору строительные материалы? Король Баварии Людвиг II, построивший свой сказочный замок Нойшванштайн — «Новый лебединый камень» — на утёсе, вначале позаботился всё же о проведении взрывных работ и строительстве дороги. А здесь — никаких следов дороги! Впрочем, я знаю, ЧТО в подобных случаях говорят так называемые специалисты: да ясно же, что это инопланетяне строили!
Стоп, сказал я себе, не плоди излишние сущности. Вспомни о бритве Оккама: самое простое объяснение и есть правильное.
Швандорф — район активного авиасообщения. И днём, и ночью мы видим в небе пассажирские самолёты, летящие и на восток, и на запад. Иногда три-четыре самолёта одновременно.
Кроме того, рядом с Танштайном — военная авиабаза. Её истребители и штурмовики тоже постоянно в небе, расчерчивая его инверсионными следами. И тем, и другим нужны и наземные радиотехнические сооружения: радиомаяки, радары, радиорелейные станции.
Как эти башни построили?
В наше время ничего сложного в таком строительстве нет: забросили вертолётами и строителей, и строительные материалы.
Техническое обслуживание? Конечно, дистанционное — тоже ничего сверхсложного: технической кибернетике уже более семидесяти лет!
Что ещё? Охрана? Вооружённый караул, который нужно поить, кормить, менять через трое-четверо суток дежурства? А зачем? Кто в здравом уме полезет на гору?
К тому же и сама аппаратура наверняка имеет и какие-то собственные системы защиты, препятствующие несанкционированному вмешательству в её работу. А в экстренной ситуации нетрудно тем же вертолётом забросить на вершину и ударную вооружённую группу.
Всё? Всё на свои места встало?
И, действительно, через пару дней, рассматривая в интернете пейзажи Баварского Леса, я вдруг наткнулся на фото, на котором были точно такие же башни, какие видны из Танштайна. Подпись под фото гласила, что это сооружения радиотехнических войск Германии.
И в заключение ещё два слова. Не о башнях — о военной авиации.
С конца марта, находясь в Баварии, мы постоянно слышали гул над головой и видели небо, исчерченное инверсионными следами сверхзвуковых истребителей и штурмовиков. Что в Регенсбурге, что в Вифельсдорфе, что в Танштайне. Европа готовилась к вторжению Российской Федерации и оттачивала свою боевую готовность. Не могу сказать о всей Германии, но и в Швандорфе, и в Таншайне раз в месяц включались сирены воздушной тревоги: проводилась их тестовая проверка.
Однажды, возвращаясь с прогулки в капеллу Св. Марии, мы даже попали под самую настоящую воздушную атаку.
Из-за горы, позади нас, вынырнула и на небольшой высоте прошла прямо над головами целая стая вертолётов с хищными очертаниями. Грохоча, пересекла долину и скрылась за горами на той стороне.
Только в июле, когда стало очевидно, что РФ завязла в Украине и ей сейчас не до Европы, интенсивность авиавылетов резко снизилась. Нет, совсем полёты не прекратились — что это за авиачасть, пилоты которой не летают? Но военных самолётов в небе стало намного и намного меньше, чем каких-то полтора-два месяца тому назад.
август 2022
Русских больше нет! Кончились! Больше нет ни русского народа, ни русской нации, ни русской национальности. Войной против Украины, её поддержкой они вычеркнули себя из числа человеческих наций, народов, национальностей, рас.
Вообще перечеркнули своё право называться людьми.
То есть, да, есть какие-то почти человекообразные существа, слегка похожие на людей… Стоп, на людей ли? Смотришь на морды, вещающие с телеэкранов с абсолютно непререкаемым видом очередную бредятину в «оправдание» своей откровенно захватнической, не имеющей оправдания войны, — этот похож на орангутанга, этот — на гориллу, а тот — вообще на гамадрила… Но даже назвать их обезьянами язык не поворачивается: обезьяны обидятся.
Значит, просто нелюди. Теперь это и нация, и национальность, и раса, и некое сообщество, изображающее из себя народ, — нелюди. И имя для них уже придумано — орки.
Живущие в Украине отныне будут называть себя украинцами, в Германии — немцами, в Австралии — австралийцами.
Но до самих нелюдей это почему-то ещё не доходит. Они всё ещё шляются стаями по Европе как туристы. А потом ноют в интернете, что их там перестали любить… Я не сдержался — и написал на одном таком сайте: «На ваших руках кровь! А вы хотите, чтобы вас ещё и любили?»
Реплика не продержалась и десяти секунд…
…
Герру Манфреду, видимо, надоело видеть, как я мучаюсь в общем холле, переставляя ноутбук со стола на стол, чтобы поймать ускользающий вай-фай, и в одно прекрасное утро он сказал, что в каждой комнате есть проводной интернет: нужно только подключиться к разъёму. Я ответил, что это хорошо, но не имеет значения: у меня нет кабеля для подключения. И тогда герр Манфред выразительно ткнул себя в грудь и сказал только одно слово: «Кабель!»
И часа через полтора, когда он принёс кабель, я стал обладателем персонального интернета. Запустил спидтест — и онемел: да у меня дома такой скорости и близко не было! (Это опять к тому же — к ликвидации разрыва между городом и деревней.) И получил возможность читать утренние и вечерние украинские новости, не выходя в холл, — как говорится, в одних трусах, и даже смотреть украинское телевидение.
Вот только радости от этого не прибавилось.
Окружённый Мариуполь сдан. Военным приказали сложить оружие во избежание дальнейших жертв среди защитников и гражданских… Приказали остаться живыми… Даже такой ценой…
Северодонецк разрушен — войскам дали приказ отступить…
От Харькова нелюдей оттеснили, но те продолжают его обстреливать. Постоянным обстрелам подвергается остающийся украинским Николаев… И так далее. И так далее. И так далее! Ракетный удар по центру Винницы, по жилым кварталам города, удалённого от линии фронта. Удар по торговому центру в Кременчуге — опять по мирному населению! 28 июля — очередной ракетный удар по Кропивницкому. Мы здесь, в Баварии, в безопасности, а в Украине нет ни одного места, которое можно было бы считать безопасным! И на моём планшете, на котором я оставил программу оповещения, ежедневно, а то и по нескольку раз на день воет сирена воздушной тревоги.
А ведь мы и сбежали потому, что уже сдавали нервы от воя сирен. Потому, что стало казаться: вот-вот наступит момент, когда уже будет невозможно ни остаться, ни бежать — ибо вот-вот нелюди отрежут все пути для бегства…
Левой рукой нелюди подписали документ, гарантирующий безопасный вывоз зерна из украинских портов, а правой — тут же ударили ракетами по Одесскому порту…
И несть числа…
…
Получил письмо от давнего друга (к сожалению, в большей степени заочного) киевлянина Анатолия Мозжухина, пятого Председателя Земного шара в преемственной цепочке Хлебников — Петников — Вышеславский — Каплан.
Анатолий Александрович приглашает к диалогу: ЧТО сегодня могут сделать ПЗШ, чтобы настал мир? Как донести до всех простую мысль, что МИР лучше ВОЙНЫ?
Получил, но… молчу в ответ: потому что не знаю, ЧТО ответить!
Если бы утопии могли сбываться!..
Хлебников вычислил, что число ПЗШ должно равняться трёмстам семнадцати, чтобы на Земле наступили мир и гармония. Из его рук получили звания ПЗШ очень многие. В их числе и Герберт Уэллс, и Рабиндранат Тагор, и итальянский писатель Маринетти. И что изменилось? Ни мир, ни гармония так и не наступили. Первые двое, возможно, никогда даже не вспоминали, что они — ПЗШ. Маринетти стал идеологом фашизма. А в СССР при жизни «вождя всех народов» о звании ПЗШ и вспоминать было опасно. Вспомнили только во время хрущёвской оттепели, с которой берёт начало традиция передачи звания из рук в руки, «по наследству».
А Леонид Вышеславский вдобавок к званию Председатель Земшара придумал ещё и звание Знаменосец Председателей Земного шара.
Сегодня число Председателей и Знаменосцев не 317, но они есть! В том числе в Украине и в России. А ещё в Белоруссии, в Италии, в Германии, США, Израиле…
Почему не слышны их голоса? Потому что их заглушают взрывы снарядов и ракет?
Или потому, что о борьбе за мир хорошо говорить во время мира, а не войны? И что конкретно можно сейчас сделать? Можно ли объяснить маньяку и безумцу, что МИР лучше ВОЙНЫ? Ему это уже сто раз объяснили мировые лидеры! Он внял? Недавно я где-то прочитал, что европейские страны сделали ошибку, наивно предположив, что обоюдная экономическая зависимость является гарантией мира. Для кого является?..
И ведь история, увы, повторяется!
В 1938-м, в Мюнхене, в двух часах езды от моего сегодняшнего местонахождения, европейские лидеры «ради мира в Европе», чтобы «умиротворить Гитлера», отдали ему Чехию. Чемберлен, сходя с трапа самолёта, якобы даже развернул подписанный в Мюнхене документ и заявил: «Я привёз вам мир!»
Помог Европе мюнхенский сговор?
И «обоюдная экономическая зависимость» сегодня миру помогла?..
Молодец Джонсон, что сказал об этом вслух: мы не должны повторить ошибку 1938-го!
Я сам готов, раскинув руки, встать на пути у колонны танков.
А поможет?
Срежут очередью из пулемёта и раздавят гусеницами.
Или — «ещё лучше» — сэкономят патроны: проедутся по живому.
Или все вместе, ПЗШ и Знаменосцы, встанут цепью перед танками! Результат будет другим?..
Потому что орки, посланные другими орками убивать, могут быть только орками.
И радиоперехваты, которые время от времени озвучивает украинское телевидение, свидетельствуют об этом: в Украину пришли нелюди — убийцы («он в неё стреляет и стреляет, а она всё дёргается и дёргается»), садисты, пытающие мирных граждан и испытывающие при этом наслаждение, насильники («милый, не бойся, ты тоже насилуй этих хохлушек — только мне потом не рассказывай») и мародёры, тянущие всё, что попадает под руку («слушай, мы тут в депутатский посёлок попали — так что теперь у тебя две норковые шубы: одна „эмка”, другая — „эска”»)! Орки, дорвавшиеся до крови и халявы…
Я тоже служил в Вооружённых силах родной стране — СССР.
А сейчас думаю: если нынешняя Россия — наследница, то какой же стране я служил?
Я родился после войны (той, Великой), но… тоже рос «под грохот канонады». Дошкольником сопливым, с трёх до шести лет, ежедневно слышал по радио (полагалось, чтобы оно было в каждом доме и не выключалось) о войне в Северной Корее. Даже анекдот (хотя за анекдоты и сажали) тогда ходил (шёпотом): «Отважный корейский лётчик Ли Си-цин во время вылета сбил три вражеских истребителя».
А «венгерский мятеж» 1956-го? Это я уже второй класс заканчивал.
А кубинский кризис 1962-го, когда мир оказался на волосок от ядерной войны?
В 1968-м (тоже по радио, но уже «не по нашему») слушал о вводе советских войск в Прагу.
А в каком году советские танки вошли в братскую вроде бы Варшаву?
А вьетнамская война? Тоже ведь без отважных Ли Си-цинов не обошлась! Как и любые военные конфликты чуть ли не во всех частях света…
А Афганистан? Жестокий и кровавый! А нам по ТВ показывали, что советские солдаты строят в Афгане детские садики…
А Сирия? Это уже сегодня! Репетиция вторжения в Украину?..
23 июля. Звонит друг из Кропивницкого. Русский — но не орк. То есть отныне уже украинец. И в подтверждение — говорит по-украински. Накануне он разговаривал с братом, который живёт в РФ. И услышал: Украины никогда не было и никогда не будет, она должна быть стёрта с карты мира.
Мой друг сделал вывод: но если люди Украины этого не хотят, страну сотрут вместе с людьми? И закончил разговор с братом словами: «Всё, считай, что я для тебя уже умер»…
Это конец, это приговор России, которую я знал (или думал, что знаю): не содрогнётся, не ужаснётся, не поднимется против братоубийственной войны.
Говоря о роли, которую сыграла литература в годы Великой Отечественной войны, обязательно вспоминают очерк Ильи Эренбурга «Убей немца!»
И, возможно, кто-нибудь уже успел написать: «Убей орка!»
июль 2022
Самый немецкий город Германии.
Так якобы называл его Гитлер.
И всё! Сразу хочется поставить на Нюрнберге жирный крест.
Но, с другой стороны, ведь именно в Нюрнберге прошёл судебный процесс, который поставил жирный крест на нацистах и нацизме. Может быть, в этом есть что-то символическое? В самом немецком городе — самый громкий процесс двадцатого века и самый суровый приговор немецкому нацизму!
Что ж, будем в таком случае считать, что титул самого немецкого города дал Нюрнбергу не Гитлер (гореть ему вечно в аду вместе с его сегодняшним последователем), а лишь повторил чьи-то (причём правильные) слова.
К тому же Нюрнберг имеет и другие — более чем привлекательные — неформальные титулы и прозвища: «Сокровищница Германской империи», «Дюрерштадт» (здесь жил и работал немецкий живописец, гравёр и график Дюрер, один из величайших мастеров западноевропейского Ренессанса), город игрушек, пряников «лебкухен», колбасы «братвурст» и так далее. А ещё есть в Нюрнберге Германский национальный музей — крупнейший художественный и исторический музей германоязычной Европы, коллекция которого насчитывает около миллиона трёхсот тысяч экспонатов. И наиболее значимое место в нём занимает коллекция скульптуры и живописи. Даже сами имена живописцев, ещё не видя их работ, хочется произносить с благоговением: Альбрехт Дюрер, Ганс Гольбейн Старший, Лукас Кранах Старший, Питер Брейгель Старший, Рембрандт и множество других художников. Забегая вперёд, даже Каналетто, певец Венеции, который был весьма неплохо представлен в советских художественных музеях и занимал в их экспозициях достойное место, нашёлся в экспозиции нюрнбергского музея.
Итак, в один прекрасный день мы с женой, заранее изучив транспортные маршруты и расписания поездов и автобусов, едем в Нюрнберг.
И не разочаровываемся.
Город поражает с первого взгляда. Едва выйдя с железнодорожного вокзала, очень современного и функционального, видишь…
Впрочем, нет, немного не так.
Выйдя с вокзала, видишь вполне современный город — очень оживлённую широкую автомобильную магистраль и чуть в стороне центральную автобусную станцию. Но стоит перейти через улицу — невольно ахаешь: ты попал в средневековье!
Старый город начинается с высокой крепостной стены, перед которой, как и полагалось во времена средневековья, вырыт глубокий ров. Это первая линия обороны. Вторая — подступы к замку-крепости на горе.
Не буду перечислять достопримечательности, о которых можно прочитать в любом путеводителе: мосты через реку Пегниц, фонтаны, церкви и соборы, памятники и так далее. Скажу лишь об общем впечатлении. Притом что и в старом городе немало вполне современных зданий, ощущение, что идёшь по средневековому городу, не исчезает. И со смотровой площадки у замка город выглядит именно средневековым. Только дальше, уже за вокзалом, — современная архитектура и, соответственно, очень современный, почти стильный силуэт телевизионной башни.
Ещё одной достопримечательностью Нюрнберга считается Tafel — пункт продуктовой помощи малоимущим. Просто потому, что он крупный. Tafel — это сеть пунктов продуктовой помощи, существующая во всей Германии. Большие супермаркеты продукты, срок реализации которых истекает, на помойку не выбрасывают (и даты реализации на упаковках не перебивают на более поздние), а передают в Tafel. И зарегистрированные там граждане за символическую плату в три евро выносят из «Тафеля» огромные сумки продуктов, срок реализации которых подходит к концу, но в пищу они ещё годятся.
И мы, не желая того, натыкаемся на очередь в Tafel. Невероятно длинную! Начинаясь почти от рыночной площади, центра любого средневекового города — остающегося центром (и рынком) и в наше время, очередь огибает огромный собор Святого Зебальда и исчезает в переулке.
Самый или не самый немецкий — Нюрнберг красив и интересен.
Если бы не одно «но».
По Нюрнбергу бродят орки (см. мою «Интерлюдию»).
По двое, трое, четверо или целыми стаями — это называется «экскурсионные группы».
Из боковой улицы выходят на рыночную площадь двое.
— Смотри, — показывает она на кирху Св. Марии. Не столь грандиозную, как, скажем, собор Св. Зебальда, но изящную и красивую.
— Это как в Барселоне, — бурчит он в ответ.
Что же получается?! Евросоюз говорит и говорит об ужесточении визового режима, а что на деле? Украинские беженцы стоят, значит, в очереди в Tafel, а эти шляются по городу, отмахиваясь от его красот: это как в Барселоне… У них войны нет…
А добил меня Национальный музей.
Хотя поначалу очаровал.
Музей огромен — с множеством переходов и лестниц, словно предлагает, чтобы в нём заблудились. Идёшь по анфиладе, сворачиваешь за угол, в следующий зал, поднимаешься по лестнице, открываешь неприметную дверь — и вдруг неожиданно оказываешься там, где уже был, в галерее живописи. Жена, уже устав, сидела в холле, рядом с кассами, а я всё никак не мог заставить себя уйти: подожди, я ещё это не видел, и это не видел, и там ещё не был. Подожди — хотя бы просто пройду. Чтобы получить общее впечатление…
Раз за разом возвращался к двум небольшим картинам Рембрандта. Вновь и вновь заходил в зал Мартина Лютера. Стоял перед его портретом кисти Кранаха. Сколько раз я видел его в репродукциях, но только теперь увидел то, чего никакие самые лучшие репродукции передать не могут. Не просто немолодой уже и обрюзгший человек, а человек действительно великий — пусть уже и немолодой, и обрюзгший. Наверное, не зря говорят, что любая картина, любая скульптура, вообще любое произведение искусства, если автор вложил в него душу, обладает особой энергетикой, которой в репродукциях нет. Автора давно уже нет на свете, а энергетика его творения не просто не иссякает, но и переливается в душу того, кто видит его «живьём». А рядом ещё один замечательный портрет Лютера. Не Кранах, но школа Кранаха. Лютер ещё молод, полон энергии и напора — человек, который (между прочим, сам не желая того) создал новую религию, свободную от догматов, привнесённых в христианство своекорыстными служителями католической церкви. (Стоп, не обидеть бы баварцев, которые в большинстве своём остаются ревностными католиками.)
Мы уже собрались уходить, когда обнаружили — не видели ещё выставку в подвальном этаже. Ну… хотя бы одним глазом… из последних сил…
Не зря зашли, как говорится. И вдруг я замер. Это же тот самый портрет кисти Дюрера, перед которым я долго стоял в основной экспозиции, пытаясь разгадать, почему художник выбрал именно такую палитру — скорее современную, не свойственную его времени. Может быть, просто красок не хватило: извёл все краски на какой-нибудь большой картине, а эту писал остатками?.. Да нет же, это явно копия! А там — ещё две картины, перед которыми я тоже задерживался в залах наверху. И тоже — на табличках под картинами слова «копия» нет…
Но это же явная профанация! Или это правда — что все выдающиеся картины давно растащены по частным, не демонстрируемым никому, кроме узкого круга друзей и близких, коллекциям, а в музеях висят их копии? Может быть, гениальные — но копии… И вот стоит посетитель перед каким-нибудь знаменитым полотном и даже не догадывается, что это — копия. А в запасниках музея — ещё одна копия. На всякий случай. А может быть, и не одна…
Конечно, история живописи знает случаи, когда художники сами делали копии своих наиболее удавшихся картин. И, думаю, авторскую копию можно приравнивать к оригиналу. Куинджи, уроженец Украины, свою знаменитую, вызвавшую ажиотаж «Лунную ночь на Днепре» растиражировал даже в нескольких экземплярах. Все они висят сегодня в лучших художественных музеях, и… да какая разница, была ли написана эта картина самой первой или является авторской копией… Репин, уроженец Харьковщины, свою популярную, известную всем картину «Запорожцы пишут письмо турецкому султану» тоже написал дважды. Хотя второе полотно, экспонирующееся сегодня в Харьковском художественном музее, — это не копия, а версия. Очень похожая на первую версию, которая экспонируется в Санкт-Петербурге, но версия. И ничуть не менее интересная, чем питерская картина. Два разных музея, две картины — и обе подлинники.
Но из музея в Нюрнберге я выходил со смешанными чувствами: сколько замечательных картин я увидел сегодня, но… все ли они были подлинниками?
Конечно, хочется верить, что «Мона Лиза» в Лувре, «Сикстинская мадонна» в Дрезденской картинной галерее, «Автопортрет» Дюрера в Старой пинакотеке в Мюнхене и так далее, и так далее — всё это подлинники. Но в отношении нюрнбергского музея моя уверенность поколебалась.
С полной уверенностью могу назвать подлинником лишь «Даму с горностаем» Леонардо да Винчи в Кракове — даже притом что картина сильно переписана и не имеет стопроцентной гарантии авторства: уж очень тщательно «Дама с горностаем» охраняется — и перед входом в зал музея, и в самом зале.
Одно в нюрнбергском музее по-настоящему хорошо: не было орков. Но это же и понятно! Орки — и живопись?..
Мой друг в Кропивницком, когда я в телефонном разговоре поделился, что вот, дескать, в Нюрнберге побывали, эмоционально воскликнул:
— Постой, так ведь ещё рано! Или ты заранее съездил — чтобы очередь занять?..
июль — август 2022
Открыл интернет — и тут же наткнулся на информацию: встреча Путина и Эрдогана в Сочи.
Российский сайт — орковский!
Сколько же умиления и патоки в каждой фразе!
Да только за одну подачу материала автора нужно пожизненно лишить права называться журналистом и гнать с волчьим билетом из информационной сферы! Мне ли, журналисту, не знать, КАК должно писать информашки!
Но тут — даже не информация, а липкая патока в каждом слове!
Как, оказывается, Путин хочет мира! Как он, оказывается, скорбит, что Украина от переговоров, которые могут принести мир, отказывается.
Ложь, ложь и ложь, замешанная на сладкой патоке!
Давайте спросим ещё раз: это Украина вторглась на территорию Российской Федерации? Это Украина бомбит и обстреливает российские города?
Мне кажется, что Украина ясно (и справедливо) сказала: прекратите бомбёжки и обстрелы, отведите войска на позиции, которые они занимали 23 февраля 2022 года, и тогда — переговоры.
Но в орковском понимании переговоры с Украиной — это «переговоры» волка с овцами в старой притче: я обещаю, что не стану жрать вашу траву, но вы за это каждый день поставляете мне свежее мясо!
В орковском понимании — это полная капитуляция Украины. В орковском понимании каждый, кто взял в руки оружие для защиты своей страны, — нацист. И тот, кто не вышел навстречу оккупантам с цветами и хлебом-солью в руках, — тоже нацист. И всем-всем нацистам — публичная смертная казнь под радостное ликование толп орков.
И вся эта ложь, замешанная на липкой патоке, каждодневно подаётся оркам как главное блюдо в их орковском меню. И они её — жрут! И ещё как жрут — за ушами трещит!..
Орковская федерация уже до предела накачана ненавистью к Украине и украинцам. И эту ненависть всё продолжают и продолжают накачивать.
август 2022
Самое бесчеловечное изобретение человека — часы. Как будто мы и без них не знаем, как быстротечно время! Ведь если вдуматься — не помню, кто сказал, но сказал в точку, — так вот, если вдуматься, самый зловещий звук — это тиканье часов…
Но тем не менее! Тысячелетиями — задолго до рождества Христова — люди с садомазохистским упорством только то и делали, что изобретали часы. Песочные (ну, те хотя бы не тикают), солнечные, водяные — клепсидры, ещё какие-то, и, наконец, механические. Тикающие!
Германский город без башен не город. А башня без часов не башня. А часы без боя — не часы! Исключения, подтверждающие правило, — только совсем уже крохотные деревушки.
Танштайн — деревня маленькая. Но церковь, а стало быть, башню и часы с боем имеет.
И каждые четверть часа эти часы звонят: четверть — один удар, полчаса — два, три четверти — три, полный час — четыре.
Но четыре удара — это не всё! Часы должны отзвонить ещё и наступившее время. Час дня (или ночи) — один удар. Десять часов — десять ударов. Таким образом, например, четыре часа утра (или дня) — это восемь ударов: четыре — сообщающие, что истёк очередной полный час, а ещё четыре — наступившее время. Пятнадцать ударов — это одиннадцать часов. И только полночь и полдень обходятся всего четырьмя ударами. Полный час закончился, но дальше звонить не о чем: ноль часов.
Нет, хотите вы или нет, но к этому нужно ещё привыкнуть! А то ведь как получается: идёшь себе по улице, ни о чём таком не думаешь, а тут вдруг у тебя над головой — БАМ!!! Так можно с непривычки и заикой стать!..
Но немцам, оказывается, и этого мало!
В шесть утра, отбив положенное время, часы устраивают перезвон ещё на добрую минуту. Радуйтесь, поселяне, новый день наступил! Ура! Всем подъём! Нет, это не опечатка! ВСЕМ — а не в семь. В семь встаёт только ленивый. Поэтому в шесть — подъём всем.
А перезвон в девять часов вечера — это всеобщий отбой: спать пора, уснул бычок, лёг в коробку на бочок…
Спасибо хоть в полночь перезвона нет. А может, следовало бы? Повод-то есть: как-никак новые сутки наступили…
И вдруг однажды ночью часы на церковной башне остановились…
Не было ни восьми ударов, ни девяти, ни перезвона в шесть утра…
И время в деревне остановилось тоже.
Во всём мире оно продолжало идти, а Танштайн выпал из всемирного потока…
Впрочем, нет, не совсем, конечно! Ведь сегодня у каждого есть ещё и индивидуальное время: наручные часы, смартфоны — заменившие карманные часы, когда-то, в незапамятные времена, бывшие и редкостью, и роскошью, часы, висящие дома на стене или стоящие на столе. И все, кому надо было с утра пораньше ехать на работу — кому в Нойнбург или Рёц, кому в Швандорф, а кому, может быть, и ещё дальше, в Регенсбург, — всё равно проснулись вовремя. Чуть слышно захлопывались дверцы машин, чуть слышно начинали урчать моторы…
Во второй половине дня часы на церковной башне починили.
И они зазвонили вновь! От радости, как казалось, ещё громче прежнего! И Танштайн вновь вернулся в поток всемирного времени!
И тут оказалось, что всё то время, пока часы стояли, деревне не хватало именно этого — звона курантов на церковной башне.
июнь 2022
Этой ночью он приходил снова.
Как всегда, ничем себя не выдавая. Кроме запаха одеколона.
Как всегда, я не в силах проснуться — только чувствую сквозь сон запах одеколона, а когда наконец просыпаюсь, его уже нет. И запаха тоже…
А может быть, он приходит, потому что я почти всё время думаю о нём?.. И не могу отделаться от этих мыслей…
Кем он был — тот, кто жил в этой комнате до нас?..
Мужчина. Конечно же, мужчина — вот ведь и запах одеколона, который я слышу во сне, никак не женский.
И компьютерный стол в углу, у выхода на террасу, по-мужски основательный. И так же основательно сделана кормушка для птиц напротив двери. Это же видно с первого взгляда — самоделка! Не для женских рук. Вкопанная в землю вертикальная рейка, а на ней добротно сбитая конструкция, похожая на домик с двускатной крышей.
У него был компьютер, пропасть лазерных дисков с музыкой и фильмами, интернет, телевизор в общем холле, наверное, и книги на полке над изголовьем кровати, но птиц он любил больше. Даже вырезал из цветной бумаги три разноцветных силуэта летящих ласточек и приклеил на стекло двери. Талантливо вырезал и талантливо приклеил. Сумел передать ощущение полёта…
Когда живые ласточки, лепящие гнёзда под кромкой крыши дома, улетали на юг, эти три силуэта напоминали ему о них…
Иногда мне кажется, он был похож на меня. Такой же высокий, худощавый и седой. И так же отчётливо понимал, что никакое электронное общение, никакая электронная картинка на экране не заменят настоящую, живую жизнь. А птицы… птицы были живые, настоящие…
Как он попал сюда?
Да как все. Как здесь принято. Сколько может, человек после выхода на пенсию живёт дома, а потом… потом переселяется в дом престарелых. Благо немецкие дома престарелых не чета нашим. Дом, машина, счёт в банке — всё переписано на детей, чтобы после, при вступлении в наследство, не платили лишних налогов. А сам — в дом престарелых. В прекрасную отдельную комнату, похожую на номер в хорошей гостинице. Свой душ, горячая и холодная вода в кранах… Да нет же, при чём здесь всё это? Это у него и дома было. Но ведь и одиночество было тоже… И, если что, «некому и стакан воды подать» тоже было… Но ведь, чтобы и здесь чувствовать себя как дома, он и из дому взял с собой всё, что мог, чтобы создать ощущение дома. Компьютер. Лазерные диски. Книги. Собственную мебель. Компьютерный стол и огромный трёхстворчатый шкаф — явно его собственные, другие комнаты обставлены по-другому. А ещё молоток и мелкие гвозди — вон сколько их вбито в стены. Что он на них повесил? Картины? Рамки с фотографиями? Какие-нибудь безделушки, украшающие интерьер?..
Сейчас на гвоздиках ничего нет — они сиротливо торчат из стен.
Только две вещи остались на своём месте: дешёвые кварцевые часы над компьютерным столом и полуметровое деревянное распятие. По левую руку от выхода на террасу. Ну и силуэты ласточек на стекле и кормушка для птиц за стеклом…
Часы напоминали о том, что время уже начало обратный отсчёт. Распятие — утешало и примиряло с этой мыслью…
Я смотрю на это распятие и примеряю на себя его ощущения…
Распятие старое. Может быть, досталось ему ещё от его родителей. Хорошая резьба — резчик был мастером: выразительная фигурка Иисуса с терновым венком на челе и печатью страдания на лице.
Засыпая, прежде чем закрыть глаза, я невольно бросаю взгляд на это распятие. «Господи, предаю себя в руки Твои»… Или как там?
Когда со стен снимают картины или рамки с фотографиями, на их месте, если они провисели там долго, остаётся заметный след. Участки стены, которые были закрыты, имеют другой оттенок.
Здесь же, что рядом с гвоздиками, что нет, стены имеют цвет совершенно одинаковый…
Говорят, старики, уйдя из родных стен, живут на новом месте недолго…
июль 2022 (редакция март 2023)
(продолжение читайте в рубрике "Автор в текстах")
Оглавление
Главная страница
Литературные альманахи/Літературні альманахі
Форум
Хроники агрессии
Война XXI века
«Созвездие Духовности», не перечёркнутое войной.
Размышления по поводу 6-го конкурса
Анатолию Александровичу Мозжухину (Аналдру) — 85
Анатолий Юрченко «К вам пришёл Шойгу»
Распятие, или Новелла с эпатажем
Друзья/Друзі
Олена Швець-Васіна, м. Дніпро Вірші
Вынужденная загранкомандировка
Блог
Анатолий Юрченко Манифест Председателей ЗемШара XXI столетия (Антиапокалипсис)
Анатолий Юрченко Российская жалостливая (По А. Малинину)
Седьмой международный литературный конкурс «Созвездие духовности»-2023 («Сузір’я духовності»-2023)
Новые публикации
Юрій Чернецький Згадка про вечір в Амстердамі (Блог)
Юрій Чернецький Заспів нового епосу (Блог)
31.01.2024 Антивоенный литературный альманах «Война XXI века», Киев, 2024. Выпуск 4-й
Анатолій ЮРЧЕНКО
трагікомедія на дві дії
(сучасний український парафраз трагедії „Фауст” Йоганна Вольфґанґа Ґете*)
Дійові особи:
Творець (також Голос – у темряві або з неба)
Мефістофель
Фауст
Дух (примара; може з’явитися як зображення на екрані)
Вагнер, ад’юнкт доктора Фауста
Маргарита (Ґретхен)
Валентин, брат Ґретхен, солдат
Прекрасна Єлена Троянська (та ж акторка, що виконує роль Ґретхен; персонаж без слів)
Дія перша
Пролог
У темряві звучать куплети Мефістофеля (опера Гуно „Фауст”, лібрето Ж.Барб’є та М.Карре, переклад з французької – Іван Кочерга; виконує Анатолій Кочерга, арія Мефістофеля з 1-ї дії; запис наживо вистави київського оперного театру, диригент Володимир Кожухар, 1993**).
Богом став Золотий Тілець!
Богом він і зостається
Йому шана віддається
Із кінця землі в кінець.
Лунає вибух, що заглушає голос співака. Згодом нова серія вибухів – виникає відчуття, що ведеться масований обстріл сцени й перших рядів партеру: рвуться артилерійські снаряди, міни, працюють „Гради”. (Максимальні звуко- та світлотехнічні ефекти, які може забезпечити театр). Лише іноді пробивається голос співака:
І на честь божка святого
І монархи, і старці
У скаженім колі всі
Прославляють свого бога:
І цілують п’єдестал,
І цілують п’єдестал.
Сатана там править бал,
Там править бал.
Сатана той править бал,
Той править бал.
Істукан цей золотий
Волю неба зневажає,
Сміючись, перекидає
Заповіти всі святі.
І на втіху богу злата
Ллється кров по всій землі,
А пани і королі
Посилають брат на брата.
Люди гинуть за метал,
Люди гинуть за метал.
Сатана той править бал,
Той править бал.
Сатана той править бал,
Той править бал.
Тиша. Темрява.
Сцена 1-а
На небі.
ГОЛОС (у темряві). Почнемо: е2-е4.
2-й ГОЛОС (теж у темряві). Відповімо: d7-d5.
ГОЛОС. Ти навіть у дрібницях доводиш, що твоє єство – конфлікт. Гамбіт, пожертва пішака, щоб ввести в бій ферзя і перетворити гру на суще пекло… Але це шахи – не Армагедон. І скандинавський захист – дебют не кращий…
2-й ГОЛОС. Що?! Мою ідею вже поцупили якісь скандинави? То, мабуть, краще в кості?..
Примітка для режисера й актора. Протягом усієї вистави Мефістофель вкрай рідко говорить серйозно – найчастіше зубоскалить. Зрозуміло, із Творцем він розмовляє шанобливо, але іноді й у цих діалогах проривається іронія, хоча й менш, ніж у діалогах з Фаустом, Вагнером, Ґретхен і Валентином або в монологах на публіку. У той же час Мефістофелю властива і своєрідна привабливість. Творець ставиться до баламутства Мефістофеля з деякою поблажливістю. Можливо, Мефістофель – колишній янгол, і Творець намагається повернути блудного сина до шляху добра.
ГОЛОС. А то я не знаю, як ти кидаєш кості. Жартуй – та міру знай. Ці фокуси дрібні – мені вони навіщо? Ходжу – d2-d4. Хай буде світло!
Темрява змінюється світлом, стають видні Творець і Мефістофель, що грають у шахи.
МЕФІСТОФЕЛЬ (прикриваючи очі рукою). А світло… навіщо це, Творцю?!
ТВОРЕЦЬ. Тому, Мефістофелю, що зрозумів я – що це добре. Хоча тобі, звичайно, темрява миліша… Ну, що там, на Землі?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Творцю, Твій вінець творіння зовсім знахабнів! Можеш сміятися, він навіть вважає себе божком! Володарем планети, а сам… подібний до сарани. І все, що бачить… все зжирає!.. Шах!
ТВОРЕЦЬ. Від шаху ще ніхто не помирав… від шаху в шахах, маю на увазі… (Робить хід). До сарани, ти кажеш?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так. Краще б Ти його залишив мавпою – шкоди було б менше. Це ж треба! Найслабкіша тварина на планеті – ні іклів, ні пазурів... Але Ти дав їй розум!
ТВОРЕЦЬ. А я й подумав: мабуть, треба цю слабкість якось компенсувати?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. От парадокс! Все це з великого розуму? Тварина, яка озброєна до зубів, стала найсильнішою у світі, а живе мораллю мавпи! (Кривляючись).
Смішний божок землі не зміниться ніяк, –
Як спервовіку був, так і тепер дивак.
Погано він живе! Не треба
Було б йому давати й крихти світла з неба.
Тим розумом владає він,
Щоб жити, як тварина із тварин.***
ТВОРЕЦЬ. Я дав їм душу.
МЕФІСТОФЕЛЬ. А навіщо? Якщо із іскри Божої ніяк не спалахне вогонь! Творцю, вони її й у гріш не ставлять, душу!
ТВОРЕЦЬ. Але цінуєш ти! За чим би полював ти так завзято, коли б в них не було душі? Але... взагалі-то я почав з дельфінів... Які гарні і розумні істоти!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так, може, треба й було зупинитись на дельфінах?..
ТВОРЕЦЬ (іронічно). І довелося б тобі, Мефістофелю, працювати у водній стихії – а ти води жахаєшся...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ні! Тільки святої. Ну... ще й з-під крана.
ТВОРЕЦЬ. От я й подумав... А може… я створю когось за образом і виглядом своїм?.. І це зробив я не для тебе! Шах!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Знавав я шахів, від яких вмирали... Не в шахах, маю на увазі... Ну а потім Змія, моя рідна тітка, пояснила йому, що він теж може плодитися й розмножуватися, і що вийшло?
ТВОРЕЦЬ (задумливо). Людство...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але скажи, навіщо Ти змішав йому мови? Навіщо влаштував це вавилонське стовпотворіння?!
ТВОРЕЦЬ. Мефістофелю! Це в тебе в голові вавилонське стовпотворіння! Не я – вони замислили дібратися до неба... Цікава справа: нікому й до згадки не прийшло прорить тунель до самого пекла... Чи прийшло б, якби не змішав я мови?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Адже із цього все й почалось! (У пароксизмі натхнення піднімає палець уверх). Ті, хто лепетав однією мовою, збивалися до однієї зграї, хто іншою – до іншої. І закрутилося: держави національні, котрим завжди мало власної території, і держави багатонаціональні, котрим її теж замало. І національні проблеми. І міжнаціональна ворожнеча... І косі позирки на тих, хто розмовляє іншою мовою... І дипломати, які чим більше говорять, тим більше брешуть...
ТВОРЕЦЬ. Але я дав поштовх прогресу: і перекладачі з’явилися, й художній переклад, а це допомагає народам краще розуміти один одного... Це їх зближує...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ха! Візьми до прикладу тих же слов’ян! Як же їх зближує спільність мов, якими вони можуть розмовляти, але не можуть домовитися!
ТВОРЕЦЬ. Здається, в тебе цуґцванґ.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Цуґцванґ не в мене, Творцю. Здається, Тобі вже пора втрутитися в їхні справи: нашли на них чуму хоча би… для початку…
ТВОРЕЦЬ. Але це люди!..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Фігурки на шахівниці!
ТВОРЕЦЬ. Вони не пішаки – я дав їм свободу волі...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ти дав їм забагато волі!
ТВОРЕЦЬ. Ні, рівно стільки, скільки треба – щоб вибирали між добром і злом і відповідали за свій вибір. Я ж не втручаюсь!
МЕФІСТОФЕЛЬ. І це розповідаєш Ти, Хто без вагань знищив Содом?! Ще й Гоморру!
ТВОРЕЦЬ. А може бути, діяв я поспішно? Принаймні, недемократично...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Це що за слівце?!
ТВОРЕЦЬ. Ти не знаєш слова демократія? А за нею, між іншим, майбутнє – згодом сам побачиш...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Творцю, якщо Ти не в змозі виправити людину, її ніяка демократія не виправить.
ТВОРЕЦЬ. А ти пропонуєш Кінець Світу й Страшний Суд? Ти ж після цього сам залишишся без роботи. Ходи!
МЕФІСТОФЕЛЬ (робить хід). Що ж, для початку з’їм я пішака.
ТВОРЕЦЬ (робить відповідний хід). А я не дам – слоном його прикрию.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Це нерозумно – адже з’їм слона.
ТВОРЕЦЬ. І на здоров’я. Цей пішак у ендшпілі пройде у ферзі.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Я знаю цього пішака – це доктор Фауст, що перевершив самого себе у безлічі наук і вічно твердить про благо людства!
ТВОРЕЦЬ. «Благо людства»... Здається, я й сам не дуже розумію, що це таке – це «благо людства». Але приємно чути – на Фауста я покладав надії.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Тому Ти жертвуєш фігуру?! Гаразд, беру слона, а цей пішак і сам піде з шахівниці! І прямо зараз!
Сцена 2-а
Кабінет Фауста. Книги, реторти, мікроскопи, телескоп, інструменти для різних галузей наук, на видному місці людський череп. Ніч.
ФАУСТ (літня людина; типова зовнішність середньовічного вченого). Не те! (З відчаєм відкидає перо й папір, на якому щось писав). Не те! (Розшпурює манускрипти й фоліанти). Великі попередники, якими я годував своїх студентів... Не те!.. Таким буде моє персональне пекло: не геєна вогненна, а безсонні ночі, що не дають відповідей... Ти, доктор Фауст, вважав себе Прометеєм, але насправді ти Сізіф! (Пауза). Бідолаха Сізіф... Він котить свій камінь вгору – це ж так просто. Але гора стає все вище, схил – все крутіше, камінь – все важче, а сил усе менше! На мить він обертається – і бачить зовсім незнайомий пейзаж: обрії розсунулися – але за ними теж лежить незвідане... А те, що здавалося відомим, перетворилось у крихітну цятку... І все... камінь зривається... І з гуркотом котиться вниз... І це єдине тверде знання, в якому він може бути впевнений... Бідолаха Сізіф... Але він повинен спуститися вниз і все почати спочатку... Навіть якщо в цьому немає ніякого сенсу... А сенсу дійсно немає! (У важкому роздумі дивиться на зірки за вікном). Цей світ навколо нас... маленьких і жалюгідних... Але хіба ми маленькі й жалюгідні, якщо Творець створив нас за образом і подобою своїми?! Є відповідь?.. Людина, космос і час... Є відповідь?.. Але це й є відповідь: мій час спливає... Залишився єдиний спосіб... Як я хотів цього уникнути!.. Це все рівно, що запродати душу дияволові... (Шукає серед манускриптів потрібний). А в мене є вибір?!
Бере книгу і промовляє таємничі заклинання. Займається червона заграва, і в полум’ї з’являється дух.
ДУХ (громоподібним голосом). Хто зве мене?
ФАУСТ (відсахується). Жахливий вид!
ДУХ. Ти Фауст? Припини тремтіти! Зітру на порох!
ФАУСТ (намагається подолати жах). Ти дух космосу...
ДУХ. Що з того? Чого ти хочеш?
ФАУСТ (запекло). Відповідей!
ДУХ. Яких?!
ФАУСТ. Ти знаєш таємниці світу... і буття...
ДУХ. Ти їх не гідний!
ФАУСТ. Але я близький до тебе!
ДУХ. Близький лише до того, що сам збагнеш! А не до мене! (Щезає).
Хтось стукає у двері.
ФАУСТ (смикається від несподіванки). Хто там? Це ти, Вагнер? (Убік). Чорт тебе приніс, недоумка!..
Входить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, зі свічкою в руці. Фауст відвертається.
ВАГНЕР (захоплено). О гер доктор!.. Професоре, вчителю!.. Це... це фантастика!
ФАУСТ (обачно). Що саме, Вагнере?
ВАГНЕР. Те, що ви зараз читали! Яка декламація! Це монолог з давньогрецької трагедії?..
ФАУСТ. А тобі що до того?
ВАГНЕР. Професоре! О, як би я бажав за вашим керівництвом оволодіти наукою риторики! Ні – більше! Як би я хотів навчитися так само блискуче висловлюватися й на папері!
ФАУСТ. Але, Вагнере, ти ад’юнкт, а не письменник, не декламатор, не актор, врешті-решт! Ти повинен оволодіти науками, а не словами. Навіщо тобі красне письменство й мистецтво декламації?
ВАГНЕР. А навіщо існують вчені ради? Навіщо пишуть і захищають магістерські й докторські дисертації?!
ФАУСТ. Не бачу зв’язку.
ВАГНЕР. Професоре! Ви тільки уявіть собі: от я написав дисертацію – з вашою допомогою, звичайно, – от я представляю її вченій раді й усіх так скоряю своїм красномовством, що мені одразу присвоюють не магістерську, а докторську ступінь... Так... Але із красномовством у мене якось не дуже...
ФАУСТ. Нісенітниця! Скільки я перечитав пустопорожніх дисертацій – слова блищать, а жодної думки!..
ВАГНЕР. Ні, гер доктор, ви неправі! Коли слова блищать – вони сліплять і не дають побачити недоліки! А в результаті...
ФАУСТ. Та ж нісенітниця!
ВАГНЕР. Ні! Ступінь, звання, пошана!..
ФАУСТ. Але що твоя дисертація дасть науці, вченому світові, людству?!
ВАГНЕР. То байдуже! Але як звучить: доктор... доктор Вагнер... Майже як доктор Фауст. Ні – краще! Доктор Вагнер!..
ФАУСТ. Вважаєш, що звання замінить тобі знання? Ти навіть слово професор пишеш із двома літерами «ф».
ВАГНЕР. Ха! Головне – назватися професором, а не те, як це слово пишеться! Доктор Вагнер!.. До того ж учень самого доктора Фауста! Своя кафедра, свої вдячні учні (робить рух пальцями, немов рахує гроші), своє місце у вченій раді…
ФАУСТ. Чуже місце!
ВАГНЕР. А хто насмілиться сказати про це, коли я всім своїм виглядом буду показувати, що це місце – моє!
ФАУСТ (із досадою). Досить, Вагнере!
ВАГНЕР. На добраніч, колего! (Іде).
ФАУСТ. Фігляр, тупиця!.. Остання крапля! Ти правий, дух: ми маленькі й жалюгідні. Чим я кращий за Вагнера? Тим, що маю ідеали й порядність?.. А хіба мої ідеали зробили світ ідеальним?.. Чи моя порядність зробила більш порядним хоча б одну людину... не кажучи про людство?.. Посадити дерево, побудувати дім і виховати сина... А я намагаюся виховати Вагнера? І це кінцева мета життя?.. Якби я міг повернутися назад і все почати з нуля!.. Ні, неможливо... І виправити можна лише одне – те, що й досі живу! Ось це зілля, що варив ще мій батько... Ось його улюблений келих – і я готовий.
Підносить келиха до вуст. Раптом чути дзвони й хоровий спів.
ХОР ЯНГОЛІВ. Христос воскрес!
Мир вам, оплутані
Згубними, лютими,
Грішними путами,
Мир вам з небес!***
ФАУСТ (відкидає кубок, падає навколішки). ...А я ледь не зробив це!
Сцена 3-я
На Небі. Знову Творець і Мефістофель, що грають у шахи.
МЕФІСТОФЕЛЬ. І кажеш, Ти не граєш в кості?!
ТВОРЕЦЬ. Нітрохи!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А це що?! Раптовий дзвін – саме отоді, коли він кубка підніс до вуст!
ТВОРЕЦЬ. Мефістофелю! Цьому святу вже більше тисячі років – і він раптовий?! Що святкувати, де, коли і як – це вирішують люди. А не я!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Чому ж?..
ТВОРЕЦЬ. Тому, Мефістофелю! Тому, що ти, як завжди, зробив передчасний хід! Комбінацію починають, коли вона дозріла, не раніше. Ти ж кинувся в атаку через пішака...
МЕФІСТОФЕЛЬ (робить хід). А я все рівно його візьму!
ТВОРЕЦЬ. Що ж, добре, відкладемо гру – фігури з шахівниці не втечуть. А зараз – поговоримо.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Про що?
ТВОРЕЦЬ. Про Фауста.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так Ти його ведеш?!
ТВОРЕЦЬ. Аж ніяк. Він сам обирає шлях. Однак... хто шукає, той і блукає...
МЕФІСТОФЕЛЬ. А якщо я втручусь?..
ТВОРЕЦЬ. Ну не я ж! А ти... чому б ні? Інакше у твоєму існуванні взагалі не було б сенсу. Йому потрібен струс...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так! Я його струсну! Він буде мій!
ТВОРЕЦЬ (з іронією). Упевнений?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Парі! І от моя рука!
ТВОРЕЦЬ (зрозуміло, він не потискує руку Мефістофелю). Спробуй. Він вирветься з пут. Але ти – спробуй. І заходь (киває на шахівницю) без коливань. Ти блазень і шахрай, але потрібний мені... як дух протиріччя... (Іде).
МЕФІСТОФЕЛЬ (клацає пальцями). Ну що ж! Граємо Фауста!
Сцена 4-а
Кабінет Фауста. День. Фауст і Вагнер повертаються після прогулянки. У них під ногами, приязно виляючи хвостом, вертиться кумедний пудель (живий собака або лялька, яку веде актор, що виконує роль Вагнера; варіант – несе на руках, як несуть болонку).
ВАГНЕР (начебто б намагається щось наспівувати, потім дивиться на пуделя). Який чудовий пес, як дружньо він махає хвостом; напевно, знає всякі штуки й ношу вміє носити.
ФАУСТ. Схоже, втратив хазяїв, от і прибивсь до нас.
ВАГНЕР. Так, гер доктор, вас навіть тварини люблять, не тільки люди; але в собаки, на відміну від людей, немає мови, щоб висловити свої почуття словами... А люди... як вони благоговіють перед вами... я й не знав, що ви рятівник цього краю від чуми!
ФАУСТ. Скоріше – мій батько... я тільки допомагав йому... про що й дотепер жалкую...
ВАГНЕР. Про що? Адже для синів батьківський досвід святий!
ФАУСТ (задумливо, як до себе). Мій батько був оригінал-алхімік, зачинявся в прикомірку зі своїми адептами й винаходив дивовижні рецепти. І все повторював, що загальна вакцинація вчинить благо всьому людству... Не здогадувався, бідолаха, що перш за все вчинить вона благо фармацевтичним фірмам!.. Важкий хрест несу я на душі... Ще невідомо, від чого пішло на той світ більше хворих – від чуми чи від його вакцин?! Мертві не розкажуть...
ВАГНЕР. А ті, хто вижив?
ФАУСТ. Тим більше. Звідки їм знати – видужали вони завдяки вакцині, чи всупереч?!
ВАГНЕР. Киньте, професоре! Сьогодні свято – усі розважаються! А ви помітили тих двох студентів? Як поглядали на них дві вродливі дівчини, напевно з гарних родин, а вони побігли навздогін за покоївками!..
ФАУСТ (розгублено). Ступай, Вагнере, я хочу попрацювати.
ВАГНЕР. У свято?
ФАУСТ. Затіяв я святу справу, Вагнере, – перекласти рідною мовою Святе Письмо.
ВАГНЕР (здивований). Професоре!.. Не буду заважати.
Іде. Пудель залишається в кабінеті – де-небудь у затишному кутку: для подальшої дії досить, щоб він сповіщав про себе скавулінням, підвиванням, гавканням.
ФАУСТ (бере книгу, перо, папір). „Було в почині Слово!” Але ж хіба слово дорівнює дії?.. Фауст, Фауст! Це поезія! А ти хочеш перевірити її алгеброю? Ти будуєш паралелограми сил! (Пауза). А насправді все, чого ти бажаєш, – це забути минулу ніч, стерти її – чим завгодно!.. Тоді працюй!„ Було в почині Слово...” (Пудель у куті починає підвивати). Цить! Бо вижену геть! (Пудель агресивно гавкає). Не хочеш по-гарному? Буде по-поганому. (Фауст бере іншу книгу, читає з неї заклинання).
Саламандро, блищи,
Ундіно, течи,
Сільфідо, подуй,
Кобольде, працюй!***
Поки звучить заклинання, чути, як кімнатою з вереском мечуться духи пекла: «Рятуйте!»; «Наш брат у пастці!»; «Треба йому допомогти!»; «Треба собі допомогти!» Духи розвіюються. Пудель огортається хмарою диму, з диму з’являється Мефістофель, наряджений франтом.
МЕФІСТОФЕЛЬ.
Вітаю вас, великовчений муже!
Од ваших чарів впрів я дуже.***
ФАУСТ. Цікаво! Ти хто такий?
МЕФІСТОФЕЛЬ (з пафосом). Я частка сили, що вічно хоче зла, але творить добро.
ФАУСТ. А простіше можна?
МЕФІСТОФЕЛЬ (відкидає пафос). А! Зви просто Мефістофелем.
ФАУСТ. І ти дійсно, бажаючи зла, твориш добро?
МЕФІСТОФЕЛЬ. А хто знає, де закінчується добро й починається зло? І навпаки.
ФАУСТ (з гіркотою). Ніхто не знає… Тому благими намірами вимощений шлях до пекла… (Замислюється – напевно, про те, про що розмовляв із Вагнером). А, досить! Кажи, навіщо з’явився?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Допомогти! Дивись, як прифрантився я для тебе: вбрання для джиґунів! А це – тобі, саме таке! (Показує на баул на підлозі, біля його ніг).
ФАУСТ (сумно сміється). Дарма! Припарки мертвому!
МЕФІСТОФЕЛЬ (теж сміється). Жартуєш, друже! Ти скоріше живий, ніж мертвий! Даремно твій тато варив отруту!..
ФАУСТ (з напором). Ти шпигував?..
МЕФІСТОФЕЛЬ (з посмішкою, що обеззброює). А що – він не варив?.. (Змінює інтонацію). Я готовий зробити тобі пропозицію, від якої, як стануть казати років за сімсот, ти не зможеш відмовитися: почати все з нуля.
ФАУСТ. Ні! Досить химер!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але я серйозно.
ФАУСТ (раптом, із зацікавленістю). А що ти зажадаєш замість цього?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Дрібницю! Ну... це зараз не важливо!
ФАУСТ. Давай без натяків! Я душу готовий віддати, щоб зробити те, чого дотепер не зробив! І щоб побачити результат!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Побачиш! Переодягайся. В дорогу!
ФАУСТ. Але якщо результат буде не той – наш договір не дійсний!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Він буде той! І навіть більше!
ФАУСТ. Тоді скажу: «Спинися, мить! Прекрасна ти!» – і все, я твій!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Чудово, я запам’ятаю. А щоб і ти запам’ятав – от договір. Одна лиш крапля крові – підпиши!
ФАУСТ. Кров’ю?
МЕФІСТОФЕЛЬ. А чим підписують контракти у вас?
ФАУСТ. Чорнилом.
МЕФІСТОФЕЛЬ (сміється своїм фірмовим мефістофельським сміхом). Ха-ха-ха! Наївний Фауст! Чорнило – тільки зовнішній атрибут, насправді – кров’ю. Спочатку – кров, чорнило – потім!
ФАУСТ (підписуючи). Ну, підписав – а що змінилось? Нічого не відчуваю!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Зараз відчуєш! За мить ти знову будеш молодий! І повний сил!
Знімає з рамен накидку й накидає на рамена Фаустові. Миттєво проносяться тіні духів, феєрично міняється освітлення, чути вереск і громовий удар. Освітлення стає, як було раніше.
ФАУСТ (відтепер він у тілі Мефістофеля – інакше кажучи, актор, що був Мефістофелем, із цієї хвилині – Фауст; підходить до дзеркала). Це я, доктор Фауст? Не може бути!
МЕФІСТОФЕЛЬ (інакше кажучи, актор, що був Фаустом). Дай мені хвилинку до твого тіла звикнути. (Потрохи розпрямляє спину, розправляє рамена й повертає собі статуру Мефістофеля). Чудово! Залишилося переодягнутися (тягнеться до баула), добре, потім. Чому ти дивуєшся, Фаусте?! Для людини, що на «ти» із самим чортом, немає нічого неможливого!
ФАУСТ. А що за жінка там, у дзеркалі, удалині?! Вона прекрасна!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Її побачиш незабаром у плоті! (Убік). Тепер йому будь-яка жінка здасться Прекрасною Єленою Троянською. А як дійде до жінок, тут ти й позабудеш про твою мету... високу...
ФАУСТ. Але саме необхідне я повинен взяти у дорогу (виходить).
Лунає стукіт в інші двері.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Увійдіть!
Входить Вагнер.
ВАГНЕР. Що за накидка на вас, гер доктор?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Я збираюся в дорогу. А хто ви?
ВАГНЕР. Гер доктор, це ви чи не ви? Це ж я, Вагнер, ваш ад’юнкт. А ви... якийсь інший... та ще ця накидка...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ах, Вагнере! Ну, звичайно, це я. Що тобі потрібно?
ВАГНЕР. Я хотів проконсультуватися. У мене виникли сумніви із приводу дисертації – може, взагалі обрати іншу тему?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. А яку тему ми обрали?
ВАГНЕР (з подивом). Філософію...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ах так, звичайно! Філософію! А навіщо?..
ВАГНЕР. То, може бути, законознавство?
МЕФІСТОФЕЛЬ. А сенс? Теорія тут не потрібна: краще одразу стати суддею або прокурором і вирішувати людські суперечки – взяв хабара у того й в іншого, а потім повернув справу так, що обоє залишилися в дурнях, а ти – при грошах!
ВАГНЕР. А щодо богослов’я?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ні, тільки не це! Можна влізти до таких нетрів, що навіть само моє існування виявиться під сумнівом. Адже я існую!
ВАГНЕР. А медицина?.. Довгий шлях?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. О, це легко. Але краще одразу зайнятися практикою! О, які гонорари! І жінки, жінки, жінки! Адже в них стільки хвороб...
ВАГНЕР. Справді?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ти, головне, не заважай їм так думати!
ВАГНЕР. Професоре! У мене вже тремтять руки з нетерпіння... але в голові – сумбур. Що вибрати?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Начхай ти на цю дисертацію! Насправді, бачу, тобі потрібно набагато більше – увесь світ!
ВАГНЕР. Увесь світ...
МЕФІСТОФЕЛЬ. І я можу піднести його тобі в цукерковій обгортці!
ВАГНЕР. Як?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Просто, як яєчня! Тільки потрібно мати сміливість розбити два-три яйця! (Сміється своїм фірмовим мефістофельським сміхом).
Входить Фауст із невеликим саквояжем у руці.
ФАУСТ. Я готовий.
ВАГНЕР. А це хто?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Я обзавівся помічником, його звуть... Генріх! Все, Вагнере, ми йдемо, але я ще повернуся – і ми домовимося віч-на-віч.
Виходять.
ВАГНЕР. Увесь світ у цукерковій обгортці… Увесь світ – не якась там жалюгідна кафедра. Всі багатства світу – а не якісь там жалюгідні вдячні учні… Дійсно! Яку нісенітницю я приміряв на себе! Для чого? Щоб скінчити, як Фауст?! Запорошені книги, від яких немає ніякої користі… всі ці реторти із засохлим вмістом… предметні скельця, які давно покрилися цвіллю!.. А там – весь світ: і слава, і могутність, і будь-які жінки на вибір!.. А тут – цей дурний череп!.. (Бере череп у руки, повертає його так і так). Ну, чого ти скалишся, убогий Йорик?! Тобі мало, що ти стільки років скалився з Фауста? На що ти натякаєш? Сподівався, що будеш так само скалитися й з мене?.. А я цього не дозволю! (Відкидає череп, виходить; сцена трансформується).
Сцена 5-а
Вулиця. Мефістофель уже встиг скинути одяг Фауста. Тепер обоє одягнені однаково: камзоли, накидки, капелюхи, шпага при боці. У Фауста підборіддя, що до того прикрашала мефістофельська борідка, чисто виголене. У Мефістофеля зникла з обличчя фаустівська борода: його обличчя залишається обличчям Фауста, але борідка стала мефістофельською.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Дихай, Генріху! Майже свіже повітря!
ФАУСТ. Ще б пак! Ні автомобілів, ні заводських труб... Однак ще нема й каналізації...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Середньовіччя, докторе! Майже печерний вік... Але, думаєш, коли каналізацію вигадають, стане краще? То порив, то витік, то трубу в підвалі на металобрухт поцупили... По вулицях тролейбуси ходять, будинки багатоповерхові, а ви так і будете жити – як у печерному віці... Дивись, яка красуня!
ФАУСТ. Це вона – та жінка із дзеркала...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так не губися!
ФАУСТ. Але… ти мені допоможи...
МЕФІСТОФЕЛЬ. На жаль, Генріху, вона йде із церкви, зі сповіді, а я ту сповідь підслухав: вона непорочна! Виходить, моєї влади над нею нема.
ФАУСТ. Але… я боюся, що не зможу...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так, у душі ти все той же боязкий Фауст, але ти забув, що у плоті – ти чорт! До того ж поруч я – Фауст у плоті і Мефістофель у сутності своїй. Де зможу, допоможу. Між іншим: її ім’я – Маргарита. Ну, Ґретхен – за молодістю літ...
ФАУСТ. А що далі?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Імпровізуй, дурню!
ФАУСТ. Вибачте, фрау, дозвольте запитати...
ҐРЕТХЕН. Фройляйн.
ФАУСТ. Вибачте, фройляйн, я хвилююсь, але річ у тому...
ҐРЕТХЕН. Річ у тому, що розмовляти на вулиці з незнайомцями – це непристойно!
МЕФІСТОФЕЛЬ (роблячи крок уперед). Перепрошую, але ви, можливо, знаєте мене. Я доктор Фауст.
ҐРЕТХЕН. Той самий доктор Фауст?! Я багато гарного чула про вас! Але мені здавалося, що ви старіші.
МЕФІСТОФЕЛЬ. О, сучасна медицина творить дива, і я виглядаю молодшим за свій вік... Але вам про це думати зарано.
ҐРЕТХЕН. Чому? Думати про те, як зберегти молодість і красу, ніколи не зарано.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Яке розумне судження, фройляйн. Я від нього у захваті! Але дозвольте спочатку, щоб дотриматися гарного тону, представити вам мого друга – звуть його Генріхом, він не з наших місць, належить до славетного роду, але, на жаль, у нього біда.
ҐРЕТХЕН. Що трапилося?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Умер його дядько, залишивши величезну спадщину.
ҐРЕТХЕН. Яке нещастя...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Подвійне нещастя! За заповітом дядька, Генріх повинен бути одружений, щоб спадщина не розвіялася за вітром, а передавалася з покоління до покоління, а він, на жаль, нежонатий, і в нього всього три дні в запасі...
ҐРЕТХЕН. На що три дні?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Щоб одружитися. Інакше спадщина дістанеться собору Святого Ганса. Дядька Генріха звали Гансом, і цей святий був його патроном.
ҐРЕТХЕН. Але це богоугодна справа.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Звичайно! Але як же Генріх? З відчаю він навіть побіг до ворожки, а та напророчила йому, що саме в нашому місті, у цю годину й на цій вулиці він зустріне свою суджену...
ФАУСТ (нібито прокидаючись). Але вона сказала, що та обов’язково повинна зватися Маргаритою! От я й хотів вас запитати, чи не знаєте ви, фройляйн, яку-небудь Маргариту, щоб мешкала неподалік...
ҐРЕТХЕН (коливається). Я не знаю... Взагалі мене теж звати Маргаритою, але...
МЕФІСТОФЕЛЬ (з жаром). Так це ви й є! Чи, мабуть, є поблизу інша Маргарита?
ҐРЕТХЕН. Ні, на цій вулиці – тільки я...
МЕФІСТОФЕЛЬ (з жаром). От бачиш, Генріху, збулося пророкування ворожки – а ти не вірив! Вручай же скоріше подарунок, що ти приготував для своєї судженої!
ФАУСТ (у розгубленості). Який подарунок?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Генріху! Ну ту обручку із діамантом!.. (Нишком суне замшевий мішечок).
ФАУСТ (перебираючи вміст). Ну так... Обручка із діамантом... Ось...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але ворожка сказала, що якщо вона не буде впору, то це не та Маргарита! Приміряйте ж скоріше, фройляйн Ґретхен!
ҐРЕТХЕН (розгублено). Вона мені впору...
МЕФІСТОФЕЛЬ (убік). А інакше й бути не могло!
ФАУСТ. А тут іще сережки золоті... здається, теж із діамантами...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Негайно примірте, фройляйн!
ҐРЕТХЕН (розгублено). Чи вони мені до лиця?..
МЕФІСТОФЕЛЬ (дістаючи з повітря дзеркало). До лиця! До лиця! Дивіться самі, фройляйн! Ну, Генріху, що там у тебе ще?!
ФАУСТ (передаючи весь мішечок). Та що там! Все це вам, Ґретхен!
ҐРЕТХЕН (розгублено). Які гарні й дорогі речі... І ви так запросто їх віддаєте мені?..
ФАУСТ. Ах, брязкальця!.. А я готовий віддати вам все – руку, серце, душу!.. Ні, про що я? Моє серце – вже ваше, з тієї секунди, як я вас побачив, я покохав вас із першого погляду! Знали б ви, Ґретхен, як я вас кохаю!
ҐРЕТХЕН. А якщо я вас не варта, Генріху?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Цього бути не може!
ФАУСТ. Звичайно, нам потрібно краще узнати один одного...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але часу обмаль!.. Ґретхен, подаруйте Генріхові цей вечір, а вранці – під вінець!
ҐРЕТХЕН. Але моя матінка... вона може розсердитись...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Коли вона засне, ви Генріха впустіть у дім...
ҐРЕТХЕН. Але матінка спить так чутко...
ФАУСТ. Ні, щось я не додумав, зараз повернуся (тікає).
МЕФІСТОФЕЛЬ. Оcь мікстура (передає слоїк), додому прийдете – накапайте п’ять крапель матінці в пиття, вона засне й нічого не почує...
ФАУСТ (повертається навантажений коробками, пакетами). Я заскочив до нічного бутіка – тут усе, що буде нам потрібно для весілля. А це – найкращі французькі парфуми!
ҐРЕТХЕН (у захваті). Парфуми… (Наважується). Ось моє вікно. Як матінка засне, я дам вам знак (іде).
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ну, зрозумів, як треба діяти, роззява?
ФАУСТ (сміється). А я кмітливий учень: з усіх предметів – перший.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Напевно, в арифметиці! А жінки – вища математика! (Ґретхен подає знак з вікна). Про це теж не подумав (дістає з повітря пляшку). Шампань! Дуже сприяє вищій математиці! (Фауст бере пляшку й іде; Мефістофель дістає з повітря цитру). Щоб дівчина попалась в сіті, її потрібно розігріти (починає співати куплети, граючи на цитрі).
Катрусю, чом
Стоїш смерком
Попід вікном
У хлопця, що ти любиш?
Гляди, гляди,
Не йди туди,
Побійсь біди –
Віночка там загубиш.
Йому дарма;
Зведе з ума –
Лишайсь сама,
Заломлюй білі ручки!
Кохать – кохай,
А розум май,
Не потурай,
Доки не дасть обручки!***
З вікна на хвилину визирає Фауст, грозить Мефістофелю й знову щезає.
З’являється Валентин. Він чув останні рядки куплетів і бачив Фауста, що визирав з вікна (але Фауст його не бачив).
ВАЛЕНТИН (кричить). Тримайся, Ґретхен! (До Мефістофеля). Тобі каюк! Ти – будеш першим! (Розбиває цитру). Твій друзяка – другим!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Нащо ти розбив цитру? Ти хто такий?
ВАЛЕНТИН. А зараз ще й череп розіб’ю! Я брат Ґретхен! Моя сестра – добропорядна, я не дам звести її з пуття!
МЕФІСТОФЕЛЬ (дістає шпагу). А спробуй!
ВАЛЕНТИН (теж вихоплює шпагу). Я спробую – ще як!
Починається фехтування. Валентин тіснить Мефістофеля.
МЕФІСТОФЕЛЬ (між ударами шпаг). Так, доктор Фауст!.. Так!.. Високий дух!.. Зате про тіло піклувавсь не дуже!.. Хоча б робив зарядку зранку!.. От!.. Я ледь не пропустив удар!..
ВАЛЕНТИН. Що ти бурмочеш?! Молитву перед смертю прочитай!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Сили пекла!.. Тільки молитви мені не вистачало! (Поступово відновлює вправність запеклого фехтувальника). Ну як? Фехтую добре?
ВАЛЕНТИН. Ану ж відбий!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А чому й ні!
ВАЛЕНТИН. Іще!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Давай!
ВАЛЕНТИН. О чорт! Немов з дияволом я б’юся... Це що ж таке? Мов руку одняло...
МЕФІСТОФЕЛЬ. От і готов! (Випад). Капут тобі, дурло!
Затемнення. Коли світло загоряється знову, Фауст і Мефістофель стоять на авансцені.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ну, кажи – спинися, мить, прекрасна ти!
ФАУСТ. Що, до дідька, прекрасне! Така дівчина, а я… Ні, Мефістофелю, завтра – під вінець!
МЕФІСТОФЕЛЬ. До в’язниці підеш ти завтра, а не під вінець!
ФАУСТ. За що?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А брат її вбитий! Під її вікном заколотий шпагою.
ФАУСТ. Як?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Він був солдат. Побачив під вікном коханої сестри якогось джиґуна й схопивсь за шпагу. Заступився за честь сестри... Але тобі пощастило більше…
ФАУСТ. Мені?! Мене там не було! Там міг бути тільки ти!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але упізнали тебе! Хтось так і сказав: точнісінький доктор Фауст, хоча й розряджений, як франт...
ФАУСТ. Але в мене є алібі! Я був із Ґретхен...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ще гірше. Брат – це ще не все. Чуєш лемент?! Її мати мертва – а ти як раз був там. (Убік). Вистачило б і двох крапель, а я велів дати п’ять – хотів як краще, а вийшло... як завжди. Шлях до пекла вимощений благими намірами...
ФАУСТ. І що тепер?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Бігти! Летіти! Коротше, геть звідси!
ФАУСТ. Куди?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. На шабаш відьом! Там тебе шукати не будуть!
ФАУСТ. Лети сам, я повертаюся до Ґретхен!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Вирішуй скоріше, Фаусте, інакше буде пізно! Ну що? Летиш чи не летиш?..
З вереском і криками сценою несуться духи пекла. Звучать перші такти «Польоту валькірій» Ріхарда Вагнера. Вакханалія досягає свого піку, і зненацька все гасне.
Сцена 6-а
Вальпургієва ніч. Ще у темряві звучить «Політ валькірій» Вагнера. (Мультимедійні проєкції, театр тіней і все інше, що прийде на розум режисерові).
Шабаш відьом у розпалі. З’являються Мефістофель і Фауст.
МЕФІСТОФЕЛЬ.
Біжать, летять, свистять, стукочуть,
Скриплять, шиплять, киплять, клекочуть,
Смердять, іскрять, горять, печуть!
Відьомський дух повсюди чуть!
Держись мене, бо зразу відітруть.***
ФАУСТ (зневажливо, він у поганому настрої). Дискотека…
МЕФІСТОФЕЛЬ. Звичайно! Шабаш!
ФАУСТ. Це щоночі?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ні, тільки раз на рік – під день Вальпурґії. Однак, дивися, тут наш кращий цвіт. Зважай, кажу я „цвіт” – не „світ”!
ФАУСТ. Дійсно. Цвітуть і пахнуть.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ти просто не в гуморі, докторе! Дивись, які молодюсінькі відьми! Голісінькі! А як стрибають!.. Ступай до них – і за хвилину скажеш сам: спинися, мить, прекрасна ти!
ФАУСТ (хапає Мефістофеля за рукав). Дивись!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А що там?
ФАУСТ. На краю... (Вмикається ще один прожектор і висвічує Ґретхен, що проходить краєм сцени у руб’ї). Це... Ґретхен?.. У руб’ї?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Не бачу!
ФАУСТ. Чорт! Вона в кайданах!..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Це мара!
ФАУСТ. І слід на шиї... від сокири ката?.. Додому, зараз же додому!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Отямся, там чекають на убивцю – на тебе!..
ФАУСТ. Ні, ні, додому!
МЕФІСТОФЕЛЬ. І труп у домі, де був ти! І всі підозри – знов-таки на тебе...
ФАУСТ (непритомніє). Ні! Додому!
Гаснуть звуки шабашу. Гасне мультимедійне зображення. Тільки Мефістофель і Фауст, скорчений біля ніг Мефістофеля, залишаються на авансцені. Світло гасне остаточно. Повна темрява.
Дія друга
Сцена 1-а
На небі. Творець і Мефістофель продовжують перервану шахову партію. Темрява.
ТВОРЕЦЬ (голос у темряві). А хід не кращий...
МЕФІСТОФЕЛЬ (теж у темряві). Трохи імпульсивний.
ТВОРЕЦЬ. Просити повернуть не будеш?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ні! Я, може, і шахрай, але шахрай я чесний. Є правила: торкнувсь – ходи. До того ж можна ще боротися за виграш.
ТВОРЕЦЬ. Боротися – можна, от перемогти…(Поступово набирає силу світло).
МЕФІСТОФЕЛЬ. Повинен я перемогти! Із принципу!
ТВОРЕЦЬ. Ти ще й принципи маєш? Тоді скажи, якого чорта захапав ще й Вагнера?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Із принципу. Жартую! Підбивсь під руку... от я і подумав... Хоча, якщо чесно, сумнівне надбання!
ТВОРЕЦЬ. Бачили очі, що купували...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Теж, мабуть, діяв імпульсивно... Але... є правила: торкнувсь – ходи, торкнувся до чужої фігури – то бери… А! Краще б зовсім не торкався!
ТВОРЕЦЬ. А чим його ти спокусив?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Весь світ у цукерковій обгортці…
ТВОРЕЦЬ. Це кучеряво! І в контракті так?
МЕФІСТОФЕЛЬ. О, там багато чого написано. Спочатку він… він зажадав безсмертя!
ТВОРЕЦЬ. Але ти ж розумієш...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так! Тому й пояснив йому це майже популярно! А потім... як почав він пальці загинати... Шах!
ТВОРЕЦЬ. А кращою позиція не стала.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Подивимося!.. Знову шах!
ТВОРЕЦЬ. Гадаєш, буде вічний шах? А вічний шах – це лише нічия.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Що ж, нічия теж непогано...
ТВОРЕЦЬ. Але ти прогледів отакий хід... І хто він отепер у тебе?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Вагнер? (Киває на шахівницю). Він, так би мовити, король... імперії напівтубільної…
ТВОРЕЦЬ. А що наприкінці контракту?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Він довго пручався, але все ж придумав: коли наїсться донесхочу... У фігуральному сенсі, звичайно: наїсться слави, розкошів, жінок... Він зараз по всій своїй імперії ставить собі пам’ятники…
ТВОРЕЦЬ. Він же не наїсться ніколи.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Звичайно. Тому й вимудрував таку умову.
ТВОРЕЦЬ. Скоріше, трісне.
МЕФІСТОФЕЛЬ. А мені не байдуже? Все рівно буде мій.
ТВОРЕЦЬ. А можна подивитися на твій контракт із Фаустом? До речі, його зовнішність тобі пасує, ти став... як би точніше сказати... соліднішим... ні, напевно, інтелігентнішим... у будь-якому разі, привабливішим.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Контракт? Будь ласка (витягає з повітря). А зовнішність... занадто професорська... незабаром поверну собі свою власну, недовго вже залишилося.
ТВОРЕЦЬ. Цікавий контракт.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Тут все гаразд!
ТВОРЕЦЬ. Тобі видніше. А чому недовго?.. Туга за Ґретхен зведе професора до могили?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Розумієш, після безпам’яття він начебто забув про неї. Напевно, часткова амнезія... рятівна до певної міри... Він зараз сповнений енергії і радіє своїм успіхам як дитя... Інакше кажучи, мостить собі шлях благими намірами... до пекла – от-от вимовить: «Спинися, мить! Прекрасна ти!»
ТВОРЕЦЬ. А не боїшся, що почне тягти гуму, як Вагнер? І буде якщо не вічний шах, то пат – та ж нічия...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Творцю!.. Фауст – порядна людина.
ТВОРЕЦЬ. Хотів би я переконатись в цьому... Давай докладніше про все.
МЕФІСТОФЕЛЬ. О!.. Це питання! Слугуємо ми Вагнеру обоє!
ТВОРЕЦЬ. Це кумедно!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так! Найсмішніше – це мене Вагнер вважає Фаустом... ну, гадає, мабуть, що Фауст трішечки з’їхав з глузду... тому й контракт, підписаний кров’ю, сприйняв як розіграш... хоч торгувався... всерйоз! Але Ти б бачив його пику, коли він колов собі пальця! Він ледь-ледь не реготав!.. А сьогоднішнього Фауста – у моєму тілі – я представив йому як свого помічника Генріха і натякнув, що це нібито посланець... якихось сил! Уяви Собі, його він… побоюється!..
ТВОРЕЦЬ. І що – бажання Вагнера виконує Фауст?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Звичайно, я! Але він думає, що...
ТВОРЕЦЬ. А з цього місця – ще докладніше! Що робить Фауст?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Напевно, те, що повинен був робити, якби не замкнув себе в своїй келії, – втілює в життя свої високі – ха-ха-ха! – ідеали! Тримає на плаву економіку... хоча це й важко з таким правителем, як Вагнер! Сприяє розвитку наук і мистецтв. Розвиває комерцію й торгівельний флот... І, уяви собі, він щиро опікується народним благом... ні, благом всього людства... Так, дійсно!
ТВОРЕЦЬ. Ну нарешті! І народ щасливий?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Та хіба може бути щасливим народ з таким правителем, як Вагнер?! (У кишені Мефістофеля дзвонить мобільний телефон). Прошу пробачення, це бос… (Слухає). На жаль, викликають на службу. Відкладемо партію?..
ТВОРЕЦЬ. Гаразд, продовжимо пізніше, та й тобі не шкодить пометикувати... про ендшпіль…
Сцена 2-а
Мефістофель і Фауст на авансцені.
МЕФІСТОФЕЛЬ. О, Фаусте, в тебе щасливий вигляд! Напевно, я почую зараз?.. Оті самі слова! Готовий?
ФАУСТ. Так, майже! От він, результат – я майже відчуваю його кінчиками пальців: останні штрихи – і…
МЕФІСТОФЕЛЬ. Шкодá!
ФАУСТ. Чого?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Нас викликає Вагнер – боюся, він тобі зіпсує настрій… (Убік). Напевно – і мені...
Сцена 3-я
Кабінет Вагнера. Вагнер сидить за величезним письмовим столом. Позаду, на стіні, його власний помпезний портрет у дорогій рамі й пістрявий багатобарвний прапор.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Вітаю! Викликали, шефе!
ВАГНЕР. Де тебе чорти носять, Фаусте?! І де твій помічник... цей, як його... Генріх?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Вже тут (входить Фауст). Чого бажаєш зараз?
ВАГНЕР. Того, що було обіцяно – весь світ у цукерковій обгортці. А почнемо… ні, з іншого. Задоволення насамперед, службовий обов’язок – потім. Хочу Прекрасну Єлену Троянську!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але у тебе вже є – ця... як її... гімнастка, і чемпіонка всього в світі!
ВАГНЕР. Одне іншому не заважає!.. От чорт! Ти збив мене, Фаусте, все зіпсував! Добре! Нехай перше, котре я вирішив зробити другим, знову стане першим. Виконаю спочатку службовий обов’язок. Увесь світ у цукерковій обгортці! А почнемо з Колхіди й Тавриди!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але ж Колхіда вже ваша!
ВАГНЕР. Серйозно?.. А я забув, чи що?.. І що з тією Колхідою? Вона процвітає?
ФАУСТ. Ні.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ще як!
ВАГНЕР. Не зрозумів! Процвітає чи ні?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Процвітає все: хабарництво, корупція, казнокрадство... Я нічого не упустив?..
ВАГНЕР. Але по звітах все гаразд!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так, дякую за підказку! Окозамилювання й бюрократизм процвітають теж! І не треба так дивитися на Генріха, ти заборонив йому торкатися до справ Колхіди – посадив там своїх людей. (Убік). Мої майбутні клієнти, найголовніше – без жодних зусиль!
ВАГНЕР. Але це віддані люди... Глибоко віддані!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Звичайно! Вони віддані своїм кишеням! А кишені в них глибокі...
ВАГНЕР. Але це найбагатший край – він повинен процвітати: там навіть є золоте руно!
ФАУСТ. Був ти, Вагнере, неуком, неуком і залишився...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Руно давним-давно вивіз Ясон.
ВАГНЕР. Це грек? Чому ж у Греції криза?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Руно скінчилося! Ха-ха-ха!
ВАГНЕР. І що мені тепер робити з Колхідою?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Краще запитай, що робити із чиновниками, яких ти туди посадив! (Убік). А раптом придумає – і вже сьогодні вони будуть моїми?!
ВАГНЕР. Я зрозумів! Я... (з острахом дивиться на Фауста) я нашлю на них… прокляття! А, Генріху?.. Ні, я напущу на них ревізію!
МЕФІСТОФЕЛЬ (знов сміється своїм фірмовим мефістофельським сміхом). Ха-ха-ха!
ФАУСТ. Поки твоя інспекція доїде, вони там влаштують нову війну й покажуть руїни: от, мов, інвестиції були, але ж ви бачите...
ВАГНЕР. Тоді, може бути, дати їм ще грошей? Я накажу міністрові фінансів. Ну... може бути, вони там вже накралися донесхочу й тепер хоч що-небудь піде на діло?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ха-ха-ха!
ФАУСТ. І державна скарбниця майже порожня!
ВАГНЕР. І що робити?
МЕФІСТОФЕЛЬ (вкрадливо). Накажи міністрові фінансів терміново випустити які-небудь цінні папери... ну... не знаю... акції, облігації, бони, сертифікати...
ВАГНЕР. А що, мабуть, ідея!
ФАУСТ. Вагнере! Ад’юнкт-недоучка! Навіть не знаєш, що є таке слово: економіка! Ти розориш країну. Будь-який цінний папір повинен мати забезпечення!
МЕФІСТОФЕЛЬ (вкрадливо). А забезпеченням стануть підземні скарби, що ще не знайдені, але... їх вже шукають і от-от знайдуть...
ФАУСТ. Яка нісенітниця! Подумай краще про Колхіду!
ВАГНЕР. А навіщо про неї думати? (До себе). Підземні скарби… ще не знайдені… але їх знайдуть… і треба, щоб вони дісталися… мені! (Уголос). Подумаєш, якась Колхіда!..
ФАУСТ. Але її народ – це тепер твої піддані!
ВАГНЕР. І чудово! І нехай радіють! Нехай пишаються своєю країною – своєю новою великою батьківщиною!
ФАУСТ. Важко пишатися батьківщиною на порожній шлунок...
ВАГНЕР. Виходить, вибору нема – треба поправити справи за рахунок Тавриди.
ФАУСТ. Але це війна!
ВАГНЕР. І прекрасно!
ФАУСТ. Але війна – це кров!
ВАГНЕР. І чудово! Чим більше крові...
ФАУСТ. Тим більше горя й страждань для народу!
ВАГНЕР. І добре! Зате, коли війна закінчиться, яке полегшення відчує народ – навіть на порожній шлунок. Народ буде боготворить мене, коли я дам йому перемогу! Навіть десятиріччя потому! А перемогу ви мені забезпечте! Вільні обидва!
ФАУСТ. Ти розориш скарбницю!
ВАГНЕР. А ти знову випросиш кредити.
МЕФІСТОФЕЛЬ. А як же Прекрасна Єлена?..
ВАГНЕР. Потім! На десерт. У день перемоги – для повного тріумфу! Вільні!
Сценою проносяться духи пекла.
Сцена 4-а
Мефістофель сам на авансцені.
МЕФІСТОФЕЛЬ (під час цього монологу, більшою частиною блазнівського, він може спускатися до глядацької зали, вештатись поміж рядами, знову повертатися до авансцени, сідати, звісивши ноги до зали, і так далі). Ну й дилема! Дійсно пастка для чорта!!! Пощастило ж мені зв’язатися із цією парочкою! Мета одного протилежна намірам іншого... Якщо я допомагаю Вагнеру, то віддаляю хвилину, коли Фауст нарешті вигукне: «Спинися, мить! Прекрасна ти!» Якщо допомагаю Фаусту, як змусити Вагнера сказати «наївся донесхочу»? Ну й позиція – просто пат! Мені що – валандатися із цією парочкою до самої пенсії?.. А якби я зміг розділити це завдання на два і вирішити кожне окремо? Приміром, швиденько змусити Фауста сказати: «Спинися, мить! Прекрасна ти!» – і все, ця фігура йде з шахівниці. А без Фауста Вагнер швидко скаже своє «наївся донесхочу» – це я забезпечу!.. Рішення? Так! Проблема тільки одна – сам Фауст. Не скаже він «спинися, мить» ні з того ні із сього! Вчений, чорт його забирай! Він повинен у цьому переконатися особисто – що вона прекрасна! Зважити на аналітичних вагах і розглянути на скельці у мікроскопі... Тоді, може бути, навпаки? Спочатку – Вагнер? Завдання взагалі найпростіше! Він в мене за два тижні наїсться донесхочу! За два з половиною – це крайній термін... Потім – Фауст. Але… щоб Вагнер наївся донесхочу, доведеться жертвувати всім: економікою, фінансами, природними багатствами країни – все перетворити у прах... З порожньою державною скарбницею – як Фауст досягне своєї високої мети, чим забезпечить розвиток наук і мистецтв – палкими промовами з високої трибуни?! Знову пат!.. Щось я починаю виводити логічні ланцюжки, нібито якийсь вчений. Напевно, перебування у чужому тілі накладає свій відбиток... Був би я людиною, то б сказав: лишилося тільки покластися на Всевишнього... Але я знаю, що там, нагорі, ніхто й пальцем не поворухне... тим більш для мене!.. Гаразд. Спробуємо спочатку. Як першим вивести з гри Фауста?.. Ну, якщо плюнути на його високу мету – це легко! Вистачить якої-небудь дрібної капості – зробити його черевики на два розміри менше, і все! Нехай походить у тісних черевиках один день! Ввечері, коли роззується, мимоволі закричить: «Спинися, мить! Прекрасна ти!» Так?.. Так! Але... йому дана свобода волі: якого чорта він буде весь день ходити в тісних черевиках? Роззується – й піде босоніж!.. Виходить, першим все-таки повинен піти із дошки Вагнер?.. О, чорт, чорт, чорт! Замкнене коло! А вихід один: поки не знаю як, а доведеться жертвувати Фаустом!
З’являється Фауст.
ФАУСТ. Вправляєшся в риториці?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ти чув?!
ФАУСТ. Ні. Точніше – чув, але не слова... так, неясне буркотіння...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Хвала Творцеві... що не втручається у земні справи!
ФАУСТ. А я вже хотів би, щоб Він втрутився! Вагнер збожеволів! Усе, що я встиг зробити, він зруйнував умить!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ну, ще не зовсім...
ФАУСТ. Зруйнує! Скажи, навіщо ти йому слугуєш?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ну, бачиш… (Убік). Не говорити ж йому про контракт!.. Заради тебе!
ФАУСТ. Заради мене?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А як інакше ти отримав би можливість шукати свою високу істину і втілювати її в життя?
ФАУСТ. Так... Але Вагнер!..
МЕФІСТОФЕЛЬ. А де я візьму тобі іншого? Кожен народ – ха-ха-ха! – має такий уряд... на який він заслуговує! Або навпаки: кожен народ заслуговує такий уряд, що його має – ха-ха-ха! – у хвіст і гриву! (Попереджаючи реакцію Фауста на відверту непристойність). Цитата – не я придумав!
ФАУСТ. Тобто я заслуговую на Вагнера?! Та в мене від його планів знов починається відраза до життя...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Що ж, воля твоя: скажи чотири слова – й ти вільний від земних пут!
ФАУСТ. Не знущайся! Більш огидної миті я ще не переживав! Так би й завив... як той собака...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Добре. Спробуємо з іншого кінця. Сформулюй свій ідеал – і, може бути, обійдемося без Вагнера?
ФАУСТ. Усього три слова: Краса, Любов, Знання. Всі три із великої літери... На них, я зрозумів нарешті, тримається всесвіт...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Так просто? Ну, красою я тебе завалю вище тім’ячка – хоч зараз! Разом з любов’ю, якщо погодишся, що велика літера не обов’язкова, – скільки завгодно! А знання в тебе є й без мене! Почнемо?..
ФАУСТ. Іди к чорту!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Не подобається мені твій настрій, докторе, поговоримо в іншому місці.
Сцена трансформується.
Сцена 5-а
Інтер’єр на розсуд режисерові: це може бути кабінет Мефістофеля в резиденції Вагнера, кімната-бар, більярдна, нарешті, командний пункт, де ведуться приготування до війни за Тавриду.
Якщо це КП, то по його стінах уже розвішані мапи, розмальовані товстими червоними, синіми й чорними стрілами, що позначають напрямки головних і флангових ударів і обхідних маневрів; у мапи уткнуті різнобарвні прапорці. Якщо це більярдна, то Фауст і Мефістофель ведуть діалог, граючи в більярд; і так далі.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Фаусте, я зрозумів, тобі не вистачає жінки!
ФАУСТ (роздратовано). Якої ще жінки?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Звичайно – найкращої! Вагнер хоче Прекрасної Єлени, але (інтригуючи) першим з нею можеш зустрітися ти... Влаштуємо тобі відрядження... За рахунок Вагнера, звичайно! (Сміється).
ФАУСТ (вибухає). Туди?!
МЕФІСТОФЕЛЬ, Звичайно. До Прекрасної Єлени.
ФАУСТ. От сам і зганяй до неї!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Фаусте, ти навіть не розумієш, від якого кайфу відмовляєшся... (Вкрадливо). Тільки уяви собі: ти із Прекрасною Єленою – найкрасивішою жінкою у світі... Хто-небудь іншій життя віддав би за єдину мить із нею – бо ця мить прекрасна!..
ФАУСТ (викривально). Прекрасна?! Там, де Єлена зараз?!
МЕФІСТОФЕЛЬ (з подивом). Ти знаєш де?
ФАУСТ. У вас! Сам зганяй до пекла і привези її.
МЕФІСТОФЕЛЬ. У нас?!
ФАУСТ. А де ще бути жінці, через яку почалася війна й загинула Троя?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Наївний Фауст... Звичайно, через жінок багато чого відбувається, але... війна?.. Це лише красива легенда... Вигадка Гомера...
ФАУСТ. Виходить, Єлени не було?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Була.
ФАУСТ. А війна?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Була.
ФАУСТ. От і доказ!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Збіг обставин, Фаусте. Гадаєш, Вагнеру потрібні Колхіда й Таврида через... жінку?.. Або Менелаю була потрібна Троя тільки через Єлену? Ти ж вчений, хоча би Клаузевіца почитав...
ФАУСТ (спантеличено). Виходить, Єлена не у вас?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Вона й не може бути ні в нас, ні там (показує пальцем нагору). Інша епоха, інша культура... Вона в Аїді.
ФАУСТ. Витягни її з Аїду.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Якби він був нашою філією... А так... Довгі перемовини, папери, закулісні маневри, бюрократична тяганина... А Вагнер хоче все. І зараз!
ФАУСТ. А я тут до чого?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Розумієш, якщо це вдалося Орфею... ти міг би пройти його шляхом... От питво, приймеш чотири краплі... добре, щоб не вийшло як минулого разу, перестрахуюся – приймеш три. Покладемо тобі до рота монету, щоб Харон перевіз на той бік Стікса...
ФАУСТ (нібито коливається). А вона дійсно прекрасна?
МЕФІСТОФЕЛЬ (з жаром). Неймовірно! Побачиш її – сам навік залишишся з нею в Аїді! (Убік). Хоча ні, у мої плани це не входить. (До Фауста). Жартую! Ти забереш її звідтіля – при денному світлі її краса взагалі сліпуча!
ФАУСТ. Брешеш?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Щоб мені провалитися!
ФАУСТ. Провалиш війну за Тавриду – то й сам провалишся!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Фаусте! Гер доктор! Хай тебе не хвилюють ці дурниці! З війною я вже все придумав. Вагнер одержить Тавриду – майже без крові, без горя й страждань народу, й майже задарма… Втім, ні, брехати не буду, народ, мабуть, постраждає, але… інший народ… А ти зможеш довершити почате й побачити свою прекрасну мить! (Убік). Звичайно, ні Тавридою, ні прекрасною миттю Фауста Вагнер не наїсться, але… Проблеми доведеться вирішувати по черзі... (До Фауста). Залишилося тільки одне – як бути з Єленою?..
ФАУСТ (рішуче). Пішов ти к чорту, Мефістофелю! Без мене! (Іде).
МЕФІСТОФЕЛЬ (вслід). А я й без тебе що-небудь вимудрую – тепер я сам мало не доктор Фауст!
Сценою з вереском і реготом проноситься нечиста сила.
Сцена 6-а
Кабінет Вагнера. Вагнер за столом. Входять Мефістофель і Фауст.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Шефе, там журналісти. Чекають на прес-конференцію.
ВАГНЕР. Жодних прес-конференцій! Гарнізони Тавриди здались без бою. (Репетує). Таврида наша! Таврида наша!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А я радий був би побачити, як ти знов будеш брехати.
ВАГНЕР (спокійно). Досить, набрехався. Таврида наша. Моя вища імперська рада вже підписала указ. А вам – сюрприз (копирсається у шухляді столу).
ФАУСТ (до Мефістофеля). Твоїх рук справа?
МЕФІСТОФЕЛЬ (сміється). Звичайно. Я наводнив Тавриду чортовинням. Ну, ти чув – зелені чоловічки! А Вагнер (знов сміється) вважав, це якісь патріотичні сили.
ВАГНЕР. Ось! Кожному по ордену!
ФАУСТ. Повісь цей орден собі на панталони!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А я – не проти. (Випинає груди, каже убік). Хоча, звичайно, мені від тебе потрібно більш, ніж ордени. (До Вагнера). Я згодний і на два – бо одному тут буде самотньо. А може, ще й дві-три медалі?
ВАГНЕР. За що?
МЕФІСТОФЕЛЬ. За службу! Бо вона – не мед: будь ласка, посолоди хоч орденами!
ФАУСТ. А тобі, Вагнере, не спало на думку, що Таврида й Колхіда не випадково римуються?.. І всі лиха Колхіди відлунням повторяться і в Тавриді...
ВАГНЕР. Не псуй мені свята, Генріху! Хоча... у чомусь ти правий. Однієї Тавриди замало – але якщо до неї додати декілька сусідніх областей...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Нема питань! Почну хоч завтра! (Убік). І буду це робить, допоки ти не обжерешся...
ВАГНЕР. Ні, завтра – свято. Коктейль і танці! І нагадаю: Прекрасна Єлена Троянська! Завтра!
Сцена 7-а
Урочистий коктейль в апартаментах Вагнера. Музика, гомін голосів.
Божевільне свято: мультімедійні проєкції, світлові ефекти, слайди, театр тіней і все інше, що прийде на розум режисерові. Час від часу, вклинюючись до нього, сценою проносяться духи пекла. Зала для глядачів – теж частина цього дійства: глядачі – нібито гості свята. Вагнер немовби диригує всім цим дійством. Фауст і Мефістофель стоять осторонь. Груди Мефістофеля прикрашені орденами.
ВАГНЕР (звертається до зали). Увага! (Музика змовкає, гул голосів стихає). Таврида – наша! (Хор голосів: «Таврида – наша», «Таврида – наша», «Таврида – наша»). А тепер кульмінація! Мої помічники являть нам Прекрасну Єлену Троянську!
МЕФІСТОФЕЛЬ (виходить уперед; говорить навмисно кривляючись). А зараз – Єлена Троянська! Але спочатку два слова для тих, хто не знає...
ВАГНЕР (перериває, показуючи пальцем на Мефістофеля, передражнює). Це, між іншим, не ярмарковий блазень, а доктор Фауст, мій учень, великий дока у всіх науках і мистецтвах, і якщо він щось каже, то… він знає, що каже… А якщо робить – а я навчив його багато чому, то… він знає, що робить… Зараз ми станемо свідками найбільшого наукового експерименту всіх часів і народів, а не дешевого ярмаркового трюку. Починайте, професоре! (Мефістофелю). Але говориш ти, немов ярмарковий блазень, давай коротше!
МЕФІСТОФЕЛЬ (продовжує кривлятися, пародіюючи стиль телепрограми «Неймовірна правда про зірок»). Отже, для тих, хто не знає. Прекрасна Єлена народилася в простій царській родині: тато – простий спартанський цар Тиндарей, мати – проста цариця Леда, теж та ще красуня. Але насправді татком Єлени був сам ватажок богів Зевс. Він з’явився до Леди у вигляді лебедя... Так, пікантна історія – гаразд, пропустимо. Але краса Єлени не принесла їй нічого хорошого: її то викрадали, то повертали, доки тато Тиндарей не видав Єлену заміж за простого царя Менелая. Але отут з’явився Парис, син Пріама, славнозвісного царя Трої, і Єлена втекла з Парисом. Що було далі, ви, звичайно, знаєте: Троя була уражена красою Єлени і впала у 1260 році до нашої ери...
ВАГНЕР (з жахом). Мені казали, що вона прекрасна, але не сказали, що так застара!..
Наступає повна тиша. У тиші лунає сатанинський сміх Мефістофеля.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Спокійно, шефе, ти одержиш її у розквіті молодості й вроди!
ВАГНЕР (із сумнівом). Ну, тоді... продовжуй...
МЕФІСТОФЕЛЬ (дістає з кишені щось схоже на телевізійний пульт дистанційного керування). Прошу всіх на секунду прикрити очі – інакше ви просто осліпнете від її краси… (Натискає кнопку на пульті). І – раз! (Наступає повна темрява). І – два! (Громовий удар, сліпучий спалах світла). І – три!
Мультімедійна проєкція: феєрична гра світла, у якій виникає жіноча фігура, з голови до стегон вона прикрита напівпрозорою накидкою, але під нею вгадується прекрасне обличчя, схоже на обличчя Ґретхен.
ФАУСТ (робить крок у напрямку фігури). Це вона... Вона прекрасна!
МЕФІСТОФЕЛЬ (діючи в осяянні, швидко підходить до Фауста). Так, це вона!
ФАУСТ. Так...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Вона прекрасна!
ФАУСТ. Так...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Все ще можна перемінити: вона дістанеться не Вагнеру – тобі...
ФАУСТ. Так...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Тоді поквапся! Бо ще мить – вона піде до Вагнера!
ФАУСТ. Так...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Доки не пізно, зупини її!
ФАУСТ. Так...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Вона прекрасна! Зупини її – і за мить вона буде твоєю! І це буде прекрасна мить!
ФАУСТ. Так...
МЕФІСТОФЕЛЬ (з нетерпінням). Ну так кажи! Всі потрібні слова в тебе вже на язиці: «спинися», «мить» і «ти прекрасна»!
ФАУСТ. Так...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Кажи!
ФАУСТ. Ґретхен! (Громовий удар, все зникає, Фауст і Мефістофель залишаються наодинці). Ґретхен!..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Упустив ти свій шанс, докторе. (Убік). На жаль, я теж...
ФАУСТ. Ґретхен!.. Як я забув про неї?! Це твої штучки?! Кажи, де Ґретхен, що із нею?!
МЕФІСТОФЕЛЬ (буденно). Що-що?.. Та нічого – вона у в’язниці.
ФАУСТ. В якій в’язниці?! Я бачив її зараз – тут, і ти хотів віддати її Вагнеру!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Кинь, докторе, вчений – а віриш у всяке чортовиння. Це взагалі була не жінка, а голографічне зображення… Але всі повірили (сміється). А Гретхен – у в’язниці.
ФАУСТ. За що?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. За подвійне вбивство.
ФАУСТ. Не може бути! Вона невинна!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Це ти так вважаєш. А правосуддя вважає інакше.
ФАУСТ. Кого вона вбила?..
МЕФІСТОФЕЛЬ (буденно). Свою матір і брата Валентина. І вже зізналася...
ФАУСТ. Але ж Валентин – це твоїх рук справа! А мати... мати, напевно, теж?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Яка тепер різниця?
ФАУСТ. Що на неї чекає?
МЕФІСТОФЕЛЬ (буденно). Гільйотина. (Раптово пожвавлюється). Який корисний і дотепний винахід людини! Сам Сатана не придумав би краще! Я її тобі покажу (на заднику сцени з’являється тінь гільйотини).
ФАУСТ. Кошмар середньовіччя!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Навпаки: не кошмар – прогрес! Дуже гуманна процедура: голова відлітає, а кат залишається із незаплямованими руками і чистою совістю! Почекай – ти ще не бачив її в дії (ніж гільйотини піднімається й зі зловісним звуком опускається).
ФАУСТ. Який жах!.. Ґретхен...
МЕФІСТОФЕЛЬ (як ні в чому не бувало). Навіть дивно, що ім’я цій машинці дали безладні французи, а не педантичні німці, і мали б ми зараз який-небудь (з німецьким акцентом) дердокторфауствундерапарат!.. (Буденно). Страта – завтра вранці.
ФАУСТ. Ти повинен цьому завадити!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Навіщо?
ФАУСТ. Інакше не почуєш ніколи тих слів, яких від мене чекаєш! Негайно веди мене до в’язниці – до Ґретхен!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Уперше бачу людину, що сама, добровільно, проситься до в’язниці... А втім... Завдання досить просте. З охороною я розберуся...
ФАУСТ. Вперед, мерзотнику!
Сцена 8-а
В’язниця. Одиночна камера.
Ґретхен у руб’ї молиться в кутку. Відчиняються двері, входить Фауст із низкою ключів. Ґретхен дивиться на нього, але не впізнає; перериває молитву, зненацька починає чи то співати, чи то бурмотати.
ҐРЕТХЕН. Моя мати, ледащо,
Зарізала мене!
Мій батько гультяй
І з’їв мене!
А сестричка мала
Взяла й знесла
Кістки в зелений гай;
Я пташечкою полинула –
Вилітай! Вилітай!***
ФАУСТ (падає їй до ніг). Ґретхен, це я!
ҐРЕТХЕН. Ти бачиш? Там горить страшна геєна! Усім святим повинні помолиться ми!
ФАУСТ (голосно). Ґретхен! Ґретхен!
ҐРЕТХЕН (прислуховується). Твій голос здається знайомим... (Зривається на ноги, кайдани спадають).
ФАУСТ (схвильовано). Так, Ґретхен, це я, твій Генріх! Опам’ятайся! Зараз ми підемо звідси!..
ҐРЕТХЕН. Ти Генріх?.. Ні! Ти кат! Ти поведеш мене, щоб стратити, але ж іще не ранок, дай пожити ще декілька годин, дай побачити перший промінь сонця!..
ФАУСТ. Це мара, Ґретхен! Бачиш? Я твій Генріх! Кат міцно спить і бачить уві сні, як йому самому рубають голову. Варта – приспана й теж буде спати до світанку. Ніхто не перешкодить нам!
ҐРЕТХЕН (приходячи до тями). Ти справді Генріх?
ФАУСТ. Так!
ҐРЕТХЕН. Генріху, це ти, а я думала, що так і вмру, а тебе не побачу...
ФАУСТ. Ні! Ти не умреш! Під муром на нас чекають коні, і перший промінь сонця ти побачиш вільною!
ҐРЕТХЕН (остаточно приходить до себе; її екзальтована мова змінюється звичайними розмовними інтонаціями). Генріху... Генріху... Мій Генріх... Ти наївний, як усі чоловіки. Ти гадаєш, що несвобода отут, у стінах в’язниці, а там – воля?.. Смішний хлопчисько... Свобода повинна бути у душі, а в моїй душі її немає, і, виходить, вільною я вже не стану. Вже краще... залишитися тут... і прийняти... все... що мені призначене.
ФАУСТ (його мова теж змінюється). Але, Ґретхен... це нерозумно... Що ти повинна прийняти?.. За що?.. Адже ти невинна.
ҐРЕТХЕН. А хто винний? Може бути, ти?.. Ні... не ти, це я дала матері ті кляті краплі, від яких вона не прокинулася... Адже ти не знав про них... Чи знав?!
ФАУСТ (починаючи щось розуміти). Не знав...
ҐРЕТХЕН. От бачиш... Своїми руками я вбила рідну матір. І ти гадаєш, я зможу жити далі, як наче нічого й не було?..
ФАУСТ. Адже ж ти не знала! Ти... була лише сліпим знаряддям... Той, хто дав їх тобі, він убивця.
ҐРЕТХЕН. Доктор Фауст дав їх мені – ну то й що? Знаряддя сліпе, якщо в нього немає розуму, а мені, як і тобі, даний розум... Моя провина... мені й кара...
ФАУСТ. Але навіщо ти зізналася ще й в убивстві свого брата? І який ідіот суддя міг цьому повірити?!
ҐРЕТХЕН. Генріху... І тут те ж саме. Якщо брат схопив шпагу, аби заступитися за мою честь, то... це я дала йому привід... Генріху, я наробила дурниць... Ні, не те! Дурниці можна виправити, а це виправити – не можна!
ФАУСТ. Ґретхен, я знайду найкращих адвокатів, твою справу буде переглянуто, ти не повинна відповідати за чужі злочини!
ҐРЕТХЕН. І що це змінить? Мати мертва. Брат мертвий. А я стараннями крючкотворів стану безневинною ягничкою?.. Але є ще душа, Генріху, розумієш? Душа! У ній мій вирок, а не в паперах на столах у суддів... І, знаєш, було ще одне... Усі вважали, що мого брата заколов доктор Фауст, але хтось сказав, що бачив двох... і шукали вас обох... Ти не міг убити Валентина, тому що був зі мною... але... й ти був під підозрою... І я подумала: Валентину вже не допоможеш, але... нехай тебе не розшукують... Прощай, мій коханий, іди, я залишаюся!
ФАУСТ. Значить, і я залишаюся з тобою.
ҐРЕТХЕН. Навіщо?
ФАУСТ. Нехай нас стратять разом. Ні, почекай... я все розповім на ешафоті... й нехай мене стратять замість тебе!
ҐРЕТХЕН. Ні, Генріху, ти повинен піти!
ФАУСТ. Навіщо?
ҐРЕТХЕН. Генріху, я просто міське дівчисько, яких тисячі. Ми все маримо коханням, але що ми знаємо про кохання... й... про життя?.. Виявилося, потрібно потрапити до темниці, щоб побачити: кохання – це світло. Всесвіт осяяний Світлом Любові, і якщо мета життя – посадити дерево, побудувати дім і народити сина, у цьому сенс любові!
ФАУСТ (перебиває). Це мета для чоловіка...
ҐРЕТХЕН (сміється). Наївний Генріх... Поруч із чоловіком повинна бути жінка. Ти зможеш сам народити сина? І для кого ти побудуєш дім? І якщо ти посадиш дерево, хто зірве й подасть тобі із нього плід?.. Своєю душею я бачу твою душу: ти потрібний світові, щоб знайти відповіді на найголовніші питання. Іди, бо ти повинен довести все почате до кінця...
ФАУСТ. Ґретхен! Але ж поруч із чоловіком повинна бути жінка! Ти повинна піти зі мною – без тебе я не посаджу дерева, не побудую дім і не народжу сина!..
ҐРЕТХЕН. А я й була з тобою увесь час, із нашої першої хвилини, просто ти не знав цього. Може бути, ти вже й дерево посадив – тільки ще не знаєш про це, але зрозумієш, коли побачиш його плоди. Я залишаюся тут, але я була й буду з тобою, і тепер ти знаєш і це, і в плодах твого дерева теж буду я...
МЕФІСТОФЕЛЬ (на порозі). Швидше! Вже світає!
ҐРЕТХЕН. Хто це?
ФАУСТ. Той, хто нам допоможе!
ҐРЕТХЕН. Вели йому піти! Я покоряюся Божому суду.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ходімо!
ФАУСТ (Мефістофелю). Ми повинні повести її звідси! Хоч і силою!
МЕФИСТОФЕЛЬ. Вона повинна піти сама, без примусу, інакше я безсилий!
ҐРЕТХЕН. Генріху, я бачу, це доктор Фауст! Твій доктор Фауст продав душу чортові, він перетворився на маріонетку, а за ниточки смикає чорт!
ФАУСТ (до Мефістофеля). Але треба щось робити!
МЕФІСТОФЕЛЬ (хапає руку Фауста і міцно тримає). Занадто пізно! Я вже чую кроки ката.
ФАУСТ. Відпусти! Вона...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Рокована!
ГОЛОС (з неба). Врятована!
МЕФІСТОФЕЛЬ (до Фауста). Мерщій! (Зникає з Фаустом).
Голос ҐРЕТХЕН (вслід). Будь ти прóклятий, доктор Фауст!
Інтер’єр в’язниці зникає. По черзі сценою проносяться духи пекла й янголи. Фауст і Мефістофель спостерігають збоку, залишаючись на авансцені. Трагічну музику на зльоті обриває зловісний брязкіт ножа гільйотини (сама гільйотина й сцена страти відсутні – щоб уникнути непотрібного натуралізму; брязкіт ножа точно повторює звук, що вже лунав у сцені, коли Мефістофель демонстрував Фаусту гільйотину в дії, але цього разу він звучить голосніше й зловісніше). Фауст від жаху закриває обличчя руками й падає навколішки.
Душу Ґретхен підхоплюють два янголи й несуть у далечінь.
Сцена 9-а
Фауст і Мефістофель залишаються на авансцені.
ФАУСТ (не піднімаючись). Ну, ти хотів від мене душу? Що ж, забирай! Усе скінчилось...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Хай буде так. Кажи: спинися, мить…
ФАУСТ. Спинися, мить...
МЕФІСТОФЕЛЬ. А далі?
ФАУСТ. Ні, не можу.
МЕФІСТОФЕЛЬ. І я не можу: ти повинен сказати повністю…
ФАУСТ. Та досить! Вона і так спинилася, а що у тому є (робить величезне зусилля, щоб вимовити) прекрасного, тварюко?! Ти хочеш ще й принизить наостанок?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ні, спробуй ще раз!
ФАУСТ. Не знущайся! Чорт! Бери без слів!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Не можу – бо контракт!..
ФАУСТ (встаючи). Я зараз задушу тебе, паскудо!
МЕФІСТОФЕЛЬ (сміється). Який цікавий поворот подій! Послухай, Фаусте, а це кумедно! Чого тільки зі мною ні робили! Святою водою кропили. Ладаном викурювали. Святим хрестом шугали. Молитвою виганяли. Душити ще ніхто не намагався! Ти будеш першим. Між іншим, і для мене це зовсім нове відчуття. Ну… давай спробуємо (задирає підборіддя).
ФАУСТ. Пішов геть, змію!
МЕФІСТОФЕЛЬ (сміється). Ти, докторе, визначайся: «пішов геть», «задушу» або «бери душу»?
ФАУСТ. Душу!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ти створив патову ситуацію, Фаусте. (Убік). Чого-чого, а цього ніяк не очікував. А де вихід? Послухай, гер доктор! Переконав! Я беру твою душу! Тільки давай-но зробимо маленьку паузу… ну… відволічемося, чи що – злітаємо куди-небудь… давай-но до шинку заскочимо… чесно кажучи, і мені б не завадили дві-три чарки шнапсу… а краще української горілки, а ще й з перцем!.. О! Зрозумів! Давай влаштуємо для Вагнера нову війну!.. (Як з-під землі з’являється Вагнер). О чорт! А ось і він!..
ВАГНЕР (із щасливим видом). Але я втік!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Один мене вже заплутав, тепер і другий туди ж! Куди втік? Звідки? Навіщо?
ВАГНЕР. У мене в країні революція – народ вимагає якихось перемін... але я втік!
ФАУСТ (подаючи ознаки життя). Дивно... як це тобі вдалося?..
ВАГНЕР (із пафосом). Мені допомогли патріотично налаштовані офіцери!
МЕФІСТОФЕЛЬ (глумливо). І де вони?
ВАГНЕР. Драпонули! Коли я заплатив за допомогу і виявилося, що більше в мене нічого немає...
ФАУСТ (похмуро). Патріотизм у твоїй імперії може бути тільки оплачуваним...
ВАГНЕР. Яка нісенітниця, Генріху! (Весело). Чорт із нею, із цією імперією! (Поплескуючи Мефістофеля по плечу). Зараз доктор Фауст знайде мені яке-небудь маленьке князівство – і почнемо все спочатку!
ФАУСТ. А ти повернися назад – і там почни все спочатку!
ВАГНЕР. Ні, дзуськи! У мене все це от уже де (проводить ребром долоні по горлу) – всі ці народні хвилювання, нескінченні претензії до влади, мітинги, демонстрації, бунти, протести на майданах!.. Все, все, все – от уже де! Наївся донесхочу!
МЕФІСТОФЕЛЬ (лагідно обіймає Вагнера). От ти й сказав, солоденький мій...
ВАГНЕР. Що я сказав?.. Докторе, нехай воно буде зовсім маленьким – ну, як Монако... А може бути – саме Монако?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ті самі слова: наївся донесхочу!
ВАГНЕР. Звичайно, наївся! Може бути, у маленькому князівстві буде спокійніше?.. Ні, з часом я його, звичайно, зроблю більшим... потім ще більшим...
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ха-ха-ха! А часу, Вагнере, нема! Немає в договорі ніякого «потім»!
ВАГНЕР. Кинь, докторе! Так, я пам’ятаю: «Наївся донесхочу»! Але, по-перше, я зовсім не те мав на увазі, а по-друге – мені не до жартів: там у мене революція, я ледве врятувався – скажи, Генріху, до чого отут наш жартівливий договір?..
ФАУСТ (до Мефістофеля). Ах ти чорт! У тебе й з ним був договір?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ха-ха-ха!
ФАУСТ. Зрозуміло. Але… Почекай, дворушнику! (До Вагнера). Чого вимагає народ?
ВАГНЕР. Повну нісенітницю! Якогось самоврядування...
ФАУСТ (немов пробуючи слово на смак). Самоврядування?..
ВАГНЕР. Ну... так. Я навіть не розумію, що це таке.
МЕФІСТОФЕЛЬ (задумливо). Але ж і я не так давно чув підходяще слово... демократія... але від кого?.. Добре! До нас із вами це не має відношення!
ФАУСТ (задумливо). А якщо має?.. Народ піднявся – і скинув Вагнера... Значить... він більш не хоче, щоб його долю вирішували Вагнери...
ВАГНЕР. Мало чого він хоче! Адже я ще можу повернутися! А що?.. Монако... не мій масштаб! Зберу в Тавриді патріотичні сили – і як повернуся!..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ха-ха-ха!
ФАУСТ. Якщо народ цього не хоче – ти не повернешся! Ґретхен! Здається, я дійсно посадив дерево... і бачу його перші плоди!..
Удалині лунає музична фраза: „Душу й тіло ми положим за нашу свободу...”
ВАГНЕР. Генріху, ти на щось натякаєш?..
ФАУСТ. Ні на що! Кажу прямо: навіть якщо ти назбираєш легіони легіонів, народ не пустить тебе назад – він буде боротися за свою свободу!.. І буде правий: лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них!
МЕФІСТОФЕЛЬ (іронічно). Браво, докторе! Твій афоризм увійде до скарбниці світової літератури! Але до наших справ він теж не має жодного відношення!
ФАУСТ (не слухаючи). Вільний народ на вільній землі... О як би я хотів оце побачити! І якщо це збудеться, я з легкістю скажу: «Спинися, мить! Прекрасна ти!»
МЕФІСТОФЕЛЬ (без іронії). Ну от. І ти сказав.
ФАУСТ. Сказав!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Нарешті! Назад свої слова не попросиш?
ФАУСТ. Ні! Я – не Вагнер.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Хай буде так!
Знімає з себе накидку й накидає на рамена Фаустові. Миттєво проносяться тіні духів, феєрично міняється освітлення, чутні вереск духів і громовий удар. Освітлення стає таким, яким було раніше. Як і в 4-й сцені першого акту, відбувається обмін тілами (душами), але вже зворотній. Актор, який до цього моменту був «Генріхом» (тобто Фаустом у тілі Мефістофеля), знову перетворюється на Мефістофеля. Актор, що був Мефістофелем у тілі Фауста, знову стає Фаустомі – падає намертво.
ВАГНЕР. Е... Генріху, а що це було?
МЕФІСТОФЕЛЬ. Уже не Генріху! Ха-ха-ха! Як добре мені в моєму власному тілі!.. Немов додому з відрядження повернувся...
ВАГНЕР. Е... А хто ти?!
МЕФІСТОФЕЛЬ. Я частка сили, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого... Однак для тебе це занадто складно! Я той, з ким ти підписав контракт!
ВАГНЕР. Кинь жартувати, Генріху! Який ще контракт?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. Той самий, котрий підписав ти кров’ю!
ВАГНЕР. Так, з доктором я підписав контракт – і то заради жарту! А доктор... Схоже, йому вже й «швидка допомога»… не допоможе... Виходить, і ніякого контракту немає!
МЕФІСТОФЕЛЬ. А ти ще й дурень, Вагнер? Бачиш тільки оболонки? (Витягає з повітря договір і махає перед носом Вагнера). Чудово! Зараз перевіримо тебе на почуття гумору!
Міцно бере Вагнера під руку. Іншою рукою тягнеться до Фауста, що лежить на землі.
ГОЛОС (з неба). Залиш його! Він мій!
Мефістофель і Вагнер провалюються до пекла.
Душа Фауста піднімається вгору. Душі Фауста й Ґретхен зливаються в єдине ціле.**** Темрява.
Сцена 10-а (заключна)
На небі. Та ж темрява, що й наприкінці попередньої сцени.
ТВОРЕЦЬ (голос у темряві). Ходжу тим самим пішаком...
МЕФІСТОФЕЛЬ (теж у темряві). І що, я вже не можу йому завадити?.. Він буде прохідним?.. (Зі стукотом переставляє фігуру на шахівниці). Хоча би спробую!..
ТВОРЕЦЬ. Ну… спробуй… (Поступово набирає силу світло).
МЕФІСТОФЕЛЬ. Спробую – а що користі, Творцю, якщо все в Твоїх руках!?
ТВОРЕЦЬ (спокійно). Ти не правий, мій дух протиріччя. До справ людських я не торкаюся.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Але ж торкнувся!.. І до моїх, як бачиш, теж! Мій контракт із Фаустом порушений через Тебе! А контракти треба виконувати!
ТВОРЕЦЬ. Ні, Мефістофелю, це ти його порушив. Контракти потрібно ще й вичитувати! До літери, до коми – «Стратити не можна помилувати» – а ти цього не зробив. Ти упустив одне малесеньке слівце – «якщо», а воно все міняє.
МЕФІСТОФЕЛЬ (вихоплює договір з повітря, вчитується). «Спинися, мить! Прекрасна ти!» – й ніякого «якщо»!
ТВОРЕЦЬ. Так! Саме так! А він сказав «якщо». Різницю розумієш? Але це умовне нахилення ти намагався видати за імператив, що був записаний у контракті, – виходить, контракт недійсний. Звичайно, якби ти вписав «якщо» заздалегідь... Втім, Мефістофелю, я завжди знав – погано ти рахуєш варіанти…
МЕФІСТОФЕЛЬ. Ні, у цій справі Ти не правий, Творцю!
ТВОРЕЦЬ. На жаль, Мефістофелю, спілкування із Вагнером пішло тобі не на користь. Фауст виконав своє земне призначення – до речі, не завдяки тобі, а всупереч, – виходить, заслужив на відпочинок, а не на геєну вогненну. Але й результату, що був обіцяний контрактом, він не побачив: адже далі ті ж «якщо». А якщо народ знову впаде до сплячки? А якщо посадить собі на шию нового Вагнера?..
МЕФІСТОФЕЛЬ. А якщо ні?!
ТВОРЕЦЬ. А це ні від тебе, ні від мене не залежить – це не в наших руках. І якщо я втрутився, то тільки в тому, що мені належить.
МЕФІСТОФЕЛЬ. Що саме?
ТВОРЕЦЬ. Воздаяння, Мефістофелю, воздаяння… (Робить хід). Усе – пішак на восьмій горизонталі, шах і мат. І гра закінчена.
МЕФІСТОФЕЛЬ. А відігратися?..
ТВОРЕЦЬ. Сьогодні – ні. Ти утомив мене – геть з-перед очей!
Раптово лунає вибух. Як і на початку вистави, виникає відчуття масованого артобстрілу – він відбувається десь удалечині, однак його відсвіти й відголоси видно й чути на сцені.
МЕФІСТОФЕЛЬ (виразно піднімає палець вгору). А нічого не закінчено, Творцю! Гра продовжується!
Зникає у пекельному полум’ї. Знов, як і на початку вистави, звучить бас співака:
Істукан цей золотий
Волю неба зневажає,
Сміючись, перекидає
Заповіти всі святі.
І на втіху богу злата
Ллється кров по всій землі,
А пани і королі
Посилають брат на брата.
Люди гинуть за метал,
Люди гинуть за метал.
Сатана той править бал,
Той править бал.
Сатана той править бал,
Той править бал.
ЗАВІСА
* використано вірші Ґете в перекладі Миколи Лукаша – менше 10% від загального обсягу тексту даної п’єси;
** https://www.youtube.com/watch?v=63_JD9qNG-A
*** фрагмент „Фауста” Ґете, переклад М. Лукаша;
**** сценічне рішення цієї метафори може бути досить простим: поруч із Фаустом з’являється Гретхен – уже не в руб’ї, а в білому ангельському одіянні, – накидає таке ж одіяння на Фауста, допомагає йому встати й веде за собою.
Автор висловлює вдячність Павлу Босому, колезі по Конгресу літераторів України, професору театрального мистецтва (Торонто, Канада), за ідею „обміну тілами” між Фаустом і Мефістофелем, а також нагадує про чинне законодавство, авторське право й неможливість постановки п'єси без письмової угоди.
2014 — 2022
(Інші драматургічні твори див. у рубриці «Автор в текстах»)
От редактора раздела. Альманах «Форум» (Днепр). Фрагменты. Публикуется в соответствии с техническими возможностями сайта.
Конгрес літераторів України
Володар Гран-прі
і призу глядацьких симпатій
першого Міжнародного фестивалю
літературних альманахів
«Рідкісний птах – 2013»
ФОРУМ
Альманах
Випуск 20
Дніпро
АКЦЕНТ ПП
2023
УДК 821(082)
Ф 80
Шеф-редактор: Кутняк О.І.
Редколегія: Валова Т.М. Гашинов Ю.С. Некрасовська Л.В. Поливода С.Д. Швець-Васіна О.І.
Редколегія не завжди поділяє точку зору автора Рукописи не рецензуються і не повертаються
Електронна адреса редакції elena.vasina.dp@gmail.com Телефон шеф-редактора: моб. 098 397 30 38
Ф 79 ФОРУМ : альманах. – Дніпро : Акцент ПП, 2022.
Вип. 19. – 368 с.
ISBN 978-966-921-335-8
Двадцятий, ювілейний випуск альманаху «Форум» виданий під час війни з російськими загарбниками. В ньому – новий розділ «Тримаємо стрій у Слові», присвячений воєнній тематиці, а саме – визвольній боротьбі українського народу проти російських агресорів. Автори з різних куточків нашої країни, а також Іспанії, Ізраїлю, США діляться власним баченням сьогодення – переживаннями, болем, надіями і вірою у Перемогу України.
На шпальтах двадцятого випуску альманаху «Форум» також залишаються традиційними рубрики альманаху: Поезія, Проза, Публіцистика, Дитячий майданчик, Наші жарти... В них – життєстверджуючі твори, що несуть духовність, віру в непереможність добра і людяності. Як завжди, публікуються творчі доробки, пов’язані з нашою Україною, її історією і сьогоденням.
Слава Україні та її Героям!
ISBN 978-966-921-335-8 УДК 821(082)
СЛОВО ШЕФ-РЕДАКТОРА
Нинішня війна вплинула на нашу рідну українську мову, а відтак і на вступне слово шеф-редактора до 20-го числа альманаху «Форум». Враховуючи це, якщо взяти мій текст і видалити з нього інфернальну лексику, а також матюччя, то залишиться порожнеча.
В журналістиці такий прийом використовували вже давно і використовують нині, залишаючи порожній простір в середині тексту.
Пропоную залишити рядків п’ятнадцять порожнечі, яку автори зможуть заповнити своїми творчими мікродоробками, взявши за зразок уже існуючі, наприклад: «росийский военный корабль, иди на…», «мертві орки не гудуть» або «бити русню треба так, щоби Талібан хрестився».
...............................................................................................
...............................................................................................
...............................................................................................
...............................................................................................
...............................................................................................
...............................................................................................
...............................................................................................
...............................................................................................
Зараз на слуху такі слова: могилізація, чорнобаївка, спецобосрація, ждуни, бавовна, мопеди тощо.
Шановні автори, я вважаю, що ця специфічна лексика допомагає нам – як жертвам агресії – покращувати свій психологічний стан.
Так що не стримуйте себе, а редколегія альманаху, при змозі, спробує потім провести конкурс ваших творчих знахідок.
Олександр Кутняк
НАШ «ФОРУМ»
Здається, тільки вчора ми розпочали реалізовувати цю свою ініціативу, а вже – двадцяте число альманаху! Починаючи з третього випуску він виходить під егідою Дніпропетровської обласної організації ВТС «Конгрес літераторів України». І це пішло на користь як альманаху, так і творчому осередку. Цьогоріч «Форуму» виповнюється 13 років. За ці роки збільшилась кількість наших авторів, підвищився літературний рівень їх творів, значно розширилась географія – авторська і читацька. Презентації кожного нового випуску давно є очікуваною культурною подією в житті городян і гостей Дніпра. Логічним продовженням створення альманаху стало започаткування у Дніпрі Міжнародного фестивалю літературних видань і авторів «Рідкісний птах», вже 10 років відомого не тільки в українській творчій спільноті, а й за кордоном. Підсумки цих фестивалів, а також твори лауреатів у кожній з номінацій завжди публікуються на сторінках «Форуму». ДОО ВТС КЛУ заснована літературна премія «Читацький вердикт», що вручається авторам, які відзначені більшістю читацьких голосів. Оприлюднення її лауреатів теж відбувається на сторінках альманаху.
Член редколегії нашого альманаху, поет і літературний ерудит Віктор Невський (який, на жаль, зарано покинув нас) часто згадував: <Під час війни Черчиллю принесли на розгляд бюджет країни. Погортавши документ, той запитав: «А де ж витрати на культуру?» «Так війна ж іде! Яка культура?» «Якщо немає культури, навіщо ми тоді воюємо? – здивувався Черчилль>.
Наш «Форум» як стійкий олов’яний солдатик залишався на посту в період пандемії ковіду і залишається зараз – у воєнний час. Він об’єднує достойних авторів з різних країн, що своїм художнім словом стверджують віру у силу добра і правди, у ПЕРЕМОГУ українського народу.
МИ ВИСТОЇМО І ПЕРЕМОЖЕМО!
Голова ДОО ВТС КЛУ, член редколегії
Людмила Некрасовська
* * *
Робота в редколегії альманаху складна і, деякою мірою, небезпечна.
Я би порівняв дії літературного редактора-коректора із зусиллями пірнальника за перлинами, що промишляє в морі, де повно акул.
Чи пощастить знайти мушлю з перлиною, це вже – як впорядкує фарт.
А ось графоманів-недоброзичливців, пошляків, що у тисячний раз із величністю Піфагора промовляють, що Волга впадає у Каспійське море, – достатньо.
Але радість відкриття нового самобутнього автора перекриває негатив десятків бездарних сторінок.
Будь живий, «Форуме», – золотий злиток, що виплавлено нашим редакторським колективом!
Член редколегії Юрій Гашинов
* * *
Кожний черговий випуск нашого «Форуму» – це подія. Подія, як для авторів, так і для нас – редколегії альманаху.
А цей випуск – подія особлива, адже на його сторінках виплеснуто почуття і емоції літераторів під час нинішньої кривавої загарбницької війни.
Хочу також зазначити, що поряд з нашими постійними авторами, яких ми дуже цінуємо, майже в кожному випуску до нас приєднуються нові цікаві і достойні творчі особистості.
І це не може не тішити.
Член редколегії Тетяна Валова
* * *
Слово – потужна зброя. Для тих, хто вміє читати і думати, для тих, кому болить сьогодення, для тих, кому не байдуже, що є і що буде – з нами, нашими дітьми і онуками, з нашою Україною. Тобто – для нас, українців по духу.
«В нас фронт усюди, немає тилу» – написала я в одному з віршів. Тому і наш «Форум» – в одному ряду з «Байрактарами» та «Леопардами», генераторами та бандеропічками.
Усе для Перемоги! Тому – переможемо!
Член редколегії Світлана Поливода
ДРУЗЯМ ПО ПЕРУ
Суворі друзі по перу,
Застою свідки і буяння,
Спроможні вірити в сестру
В годину творчого вагання!
Яке то щастя, що ви є
У мене – чуйної співачки –
Порада-струмінь надає
Належний напрям для блукачки.
Ви розкриваєтесь у мить
Прозріння. І все ближче, ближче
Духовний дзвоник дзеленчить,
І дзвін дзвіниці вище, вище!..
Шановні друзі по перу –
Рядків сплетіння, душ торкання...
Хоча б знайти таку строфу,
Щоб ще зріднити те єднання!
Член редколегії Олена Швець-Васіна
Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнуха на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака.
Помер 9 листопада 1794 р. в селі ПанІванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області. На місці поховання Григорія Сковороди (в селі, названому на його честь) зведено меморіал з ім’ям, датами життя і смерті видатної людини, а також написом «Світ ловив мене, але не спіймав», що було передсмертною волею творця.
В листах до свого першого біографа – Михайла Ковалинського, котрий після смерті вчителя написав його біографію, докладну і ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості великого мудреця, – Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів.
Про стиль життя Григорія Сковороди з харківського періоду Михайло Ковалинський пише: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав».
Григорій Савич Сковорода – найвеличніша постать в історії України. Якщо Тараса Шевченка ми звемо Батьком української мови та літератури, Івана Котляревського можна було б назвати їхнім Дідусем, то Григорія Сковороду можна і треба вважати Творцем сучасної України, адже Україна – це не лише кордони, це передусім унікальна сукупність цінностей, тобто єдина самобутня світоглядна позиція.
Якщо предметніше ознайомитися з ідеями, які народив геній Сковороди, то можна побачити, що те, як українці реагують на виклики долі, як вирішують питання життя, взагалі вся наша новітня історія – включно з розквітом Запорізької Січі, Гетьманщиною, козацькими повстаннями,
«Енеїдою» Котляревського, «Кавказом» Шевченка, УПА та, зрештою, Революцією Гідності – це світоглядна позиція, яку окреслив саме Григорій Сковорода.
«Світ ловив мене, та не впіймав» – що це, як не «ВОЛЯ». Лише незначна кількість культур на планеті мають геніїв такого рівня.
Нам, українцям, дуже пощастило. Пишаймося!
КРИЛАТІ ВИСЛОВИ ТА ЦИТАТИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ
Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати
– це наполовину завершити.
Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.
Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.
Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.
Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
Якщо любиш прибуток, шукай його пристойним шляхом. Тисяча на те перед тобою благословенних ремесел.
Не той дурний, хто не знає, а той, хто знати не хоче. Як хто посіє в юності, так пожне в старості.
Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і досить із тебе.
Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?
Що вподобав, на те й перетворився. Не шукай щастя за морем.
Визначай смак не за шкаралупою, а за ядром.
Як нерозумно випрохувати те, чого можеш сам досягти.
Багатством живиться тіло, а душу звеселяє споріднена праця.
Один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий. Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця. Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.
Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний.
Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби і підіймайся!
Неправда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею.
Сліпі очі, коли затулені зіниці. З видимого пізнавай невидиме. Більше думай і тоді вирішуй.
Бери вершину і матимеш середину. З усіх утрат втрата часу найтяжча.
Не все те отрута, що неприємне на смак.
«Хто проти тиранії – встаньте!» – ці слова Василь Стус вигукнув на повний голос під час прем’єри стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року. А рівно через 20 років поет загинув у радянській в’язниці.
Василь Стус – український поет-шестидесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України, один з найяскравіших символів незламності, зухвалості та надзвичайної любові до української мови. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991 р., посмертно), Герой України (2005 р., посмертно).
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині.
Після закінчення школи навчався в Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті.
У 1959 р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета.
З 1961 р. викладає українську мову та літературу в горлівській школі. У 1963 р. вступає до аспірантури інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді.
За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключили з аспірантури. Відтоді на батьківщині не надрукували жодного його рядка.
Дебютна збірка В. Стуса мала назву «Круговерть», але влада заборонила її друкувати. У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева».
За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської диктатури, його творчість була заборонена.
У 1972 р. разом з іншими українськими поетами його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання.
В ув’язненні всі його вірші знищували. Після повернення відмовився від радянського громадянства. Його здоров’я було підірвано, він працював звичайним робітником на заводі.
У 1979 р. повертається та працює у Києві.
У 1980 р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
28 серпня 1985 р. Стуса відправили у карцер, де він оголосив голодування.
У ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. Василь Семенович помер. Перепоховання Василя Стуса відбулося у 1989 році.
* * *
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука –
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі – лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
* * *
Вмирає пiзно чоловiк, а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик, як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат, страждає i богує,
iде вперед, немов назад, як душу гнiв руйнує.
О свiте свiте свiте мiй, Їй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син то тiльки злий, а добрий – то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиї.
* * *
Вечірній сон. I спогади. I дощ
колише світ розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.
Немає мами нашої давно –
вертала, поспішала, забарилась.
Надворі дощ і ллє як із барила.
Заснеш – і чуєш: торготить вікно.
Здається, хтось підійде до дверей,
проситиме негоду переждати.
Ти ж, синку, спи і не питай про матір,
I більше не загадуй наперед,
бо не стоїть хвилина на хвилині,
хвилина на хвилині не стоїть.
Нехай тобі бодай у сновидінні
появиться очікувана мить.
ЕВОЛЮЦІЯ ПОЕТА
Геніальний поет
роздвоївся (на себе і страх!)
півпоета роздвоїлося
(на чвертьпоета і страх!)
Чвертьпоета роздвоїлося
(на осьмуху і страх)
Осьмуха поета роздвоїлася
(на понюху і страх)
Тепер, коли він проходив вулицею,
над головою його
висів білий димок
а перелякані зустрічні
шанобливо вступали йому дорогу
ДРУЖНЯ СПІВПРАЦЯ
АСОЦІАЦІЇ КОМПОЗИТОРІВ ДНІПРОПЕТРОВЩИНИ
З МІЖНАРОДНИМ АЛЬМАНАХОМ «ФОРУМ»
Хай осінь жалібна, хай витівки зими – Натхнення захистить у час пітьми.
О. Швець-Васіна
Найдорожчий подарунок для митця – натхнення! Новий та небайдужий погляд на події, явища та почуття народжує та дарує натхнення.
Автори з Асоціації композиторів Дніпропетровщини багато років мають щасливу долю – спілкування та співпрацю з літераторами-земляками.
І поетичні рядки, і прозаїчні, і театральні лібрето авторів літературного міжнародного альманаху «Форум» (видання Дніпропетровської обласної організації Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України») дарували натхнення композиторам, і народжувались нові вистави для дитячого театру (Валентина Фалькова), чуттєві пісні, романси та балади (Олександр Погорілий, Оксана Рєзанова, Олена Швець-Васіна, Галина Логвінова, Олена Попцова-Ломакіна, Валентина Фалькова, Лілія Бігєєва тощо).
Ці композитори з любов’ю до рідного слова співпрацювали із самобутніми поетами: Сергієм Бурлаковим, Тетяною Валовою, Юрієм Гашиновим, Павлом Кашаєвим, Олександром Кутняком, Миколою Мілашем, Віктором Невським, Людмилою Некрасовською, Світланою Поливодою, Оленою Хейфець, Оленою Швець-Васіною, Еліною Заржицькою, Анатолієм Шкляром, Миколою Миколаєнком, Віктором Коржем, Олександрою Кравченко (Девіль), Михайлом Селезньовим, Інесою Доленник, Олександром Ратнером, Миколою Ложко, Юрієм Ключем, Тетяною Заславською, Оксаною Маковець, Наталкою Федько, Ніною Євгеньєвою, Анатолієм Отлєтовим, Олександром Покровським, Олександром Дьоміним та ін.
Із творчим піднесенням очікуємо ювілейний – 20-й номер альманаху «Форум»!
Коли у скрутний для нашої України час народжується нова книга – це не тільки подарунок-натхнення, це також подарунок-надія на нашу Перемогу, Відродження та Творчі злети разом!
Лілія Бігєєва голова Асоціації композиторів обласного осередку Національної Всеукраїнської Музичної спілки,
лауреат міжнародних конкурсів та Премії ім. А. Я. Штогаренка
Альманах «Хроники агрессии» (Берлин), 2022
Анатолий Юрченко
Строки с запахом пороха и боли
24 февраля 2022 года жестокая и кровавая агрессивная захватническая война, развязанная РФ против независимой и суверенной Украины под высосанными из пальца лозунгами денацификации и демилитаризации соседней, вчера ещё братской страны, изменила ход всей мировой истории. Безжалостно ударила по умам и сердцам людей, обладающих моралью и нравственностью. Потребовала переосмысления этических и гуманистических критериев. Как следствие, сегодня на наших глазах рождается и новое художественное слово — литература противостояния агрессии и варварству.
Пример тому — свежий поэтический альманах «Хроники агрессии», вышедший в Берлине (редактор-составитель Татьяна Кайзер, Берлин, 2022; иллюстрации художницы Катерины Васечко, Нежин, Черниговская обл., Украина).
«Шок. Недоумение. Боль. Гнев. Отчаяние. Страхи. Ненависть. Антагонизм. Вражда. Ярость. Война пошла разломом по семьям, дружбам, судьбам. … Неимоверные испытания, обрушившиеся на Украину, стали для многих в мире экзаменом на человечность, порядочность, нравственность, гуманизм, сострадание». Это слова из редакторского предисловия к сборнику, отражающие также его суть и содержание.
«Только творческие работы … оставляют на страницах и полотнах то, что испытывали и думали люди…» — дополняет автор второго предисловия Ирина Сапир.
И это действительно так. Именно поэту дарована особая острота чувств и ощущений, дающая ему право говорить от имени страны, своего народа и всего человечества.
Двуязычный альманах вобрал в себя опубликованные в «Фейсбуке» лучшие произведения авторов из многих стран мира: Украины, Израиля, Германии, Новой Зеландии, Бельгии, Болгарии, Чехии, Черногории, России, Грузии. В их числе много известных поэтов. Среди них, в частности, Людмила Шарга и Людмила Некрасовская, входящие в Конгресс литераторов Украины.
Боль за всё происходящее сегодня звучит в альманахе.
Боль за Украину.
И боль за Россию.
Которая превращена в страну злобных и безжалостных орков.
Альманах «Хроники агрессии» (Берлин), 2022 — читать здесь.
УДК 82-1 ББК 84
В65
ISBN 978-617-7494-67-5
Война XXI века/Літературний альманах. Київ; Золота серія «Письменник в інтернет-просторі», 2022 — 328 с.
(Літературний альманах «Війна XXI століття»)
Читать здесь.
УДК 82-1 ББК 84
В65
ISBN 978-617-7494-69-9
Война XXI века/Літературний альманах. Київ; Золота серія «Письменник в інтернет-просторі», 2023 — 298 с.
(Літературний альманах «Війна XXI століття»)
Читать здесь.
Антивоенный литературный альманах «Война XXI века», Киев, 2023. Выпуск 3-й
УДК 82-1 ББК 84
В65
ISBN 978-617-7494-70-5
Война XXI века - 3/Літературний альманах. Київ; Золота серія «Письменник в інтернет-просторі», 2023 — 232 с.
(Літературний альманах «Війна XXI століття»)
Читать здесь.
Размышления по поводу 6-го конкурса
Традиционный международный литературный конкурс «Созвездие Духовности», шестой по счёту, был объявлен 25 января 2022 года, за месяц до вероломного российского вторжения в Украину. И дата 24 февраля, которая заставила содрогнуться весь цивилизованный мир, должна была поставить точку и на самом конкурсе, и на чаяньях его участников и организаторов. Но этого не произошло. 20 апреля 2023 года представительная видеоконференция, организованная при активном содействии старейшего Пушкинского общества в США (созданного в 1935 году), торжественно подвела итоги не сломанного войной и не сломленного литературного конкурса.
Ключевыми словом этого конкурса стало «мужество».
Пушкинское общество, как прозвучало на конференции, всерьёз обсуждало вопрос о самороспуске в знак протеста против российской агрессии. Но всё же приняло мужественное решение продолжать работу. Главным аргументом стал пример фашистской Германии, которая после поражения во Второй мировой войне навсегда осудила нацизм и восстала из пепла, сохранив как великую немецкую культуру, так и немецкий язык, на котором творили гении мировой литературы. Члены Пушкинского общества пришли к мнению: как немецкая культура и немецкий язык не стали собственностью Гитлера, так и сегодня русская культура и русский язык не являются собственностью Путина. А это значит, что у смертельно больного ныне российского общества тоже есть шанс выздороветь и вернуться в число цивилизованных народов.
Точно так же и организаторы конкурса «Созвездие Духовности» пришли к решению о продолжении конкурса — несмотря на войну и в противовес войне. Единственная поправка, которую они сделали, — ввели в конкурс новую номинацию: «Война XXI века». И выпустили под этим названием в свет уже два литературных альманаха. А в стадии завершения и третий — символически приуроченный к 9 Мая.
Как альманахи, так и завершившийся конкурс ещё раз подтвердили, что, вопреки известному выражению, музы не молчат, когда говорят пушки.
Иначе не было бы строк Анны Ахматовой:
«Мы знаем, что ныне лежит на весах
И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах,
И мужество нас не покинет», —
как будто написанных в сегодняшнем Киеве под ракетными обстрелами.
Не было бы полных боли слов Симонова: «Сколько раз увидишь — столько раз убей», — словно рождённых под Бахмутом.
Организаторы конкурса в Украине работали под вой сирен воздушной тревоги, под обстрелами, атаками дронов, без света, на компьютерах, подключённых к аккумуляторным батареям.
Членам жюри конкурса, живущим в Украине, нередко приходилось читать конкурсные работы при свете свечей, в помещениях с отключёнными электро- и теплоснабжением. И сама видеоконференция, которая состоялась 22 апреля, стала первой после долгого перерыва и после начала войны в Украине.
Поэтому нельзя не отдать должное мужеству организаторов конкурса — тем, кто выходил из подвалов и бомбоубежищ после очередной атаки дронами и продолжал дело, начатое в дни мира.
Заслуживают уважения и российские авторы, не ослеплённые государственной великодержавно-шовинистической пропагандой.
И авторы Белоруссии, имевшие мужество в условиях жесточайшей цензуры, когда одно-единственное слово правды грозит тюремным заключением, осудить агрессивную, захватническую войну.
Низкого поклона заслуживают все, кто в это обезумевшее время не согласился называть чёрное белым, а бесчеловечное — благородным и справедливым. (И, понятно, совсем не хочется приветствовать тех, кто завязал своей музе, и себе тоже, глаза и законопатил уши паклей.)
На этой ноте и прошла онлайн-конференция, огласившая итоги конкурса.
Даже представительство на ней красноречиво: 14 стран — Азербайджан, Армения, Беларусь, Болгария, Германия, Грузия, Израиль, Канада, Кипр, Латвия, Россия, США, Украина и Чехия.
Словами «Шановні колеги! Вас вітає Україна, вітає Київ!» открыла конференцию Наталья Вареник, председатель Оргкомитета конкурса.
И в этих словах, произнесённых обычным вроде бы тоном, без малейшего пафоса и нажима, прозвучало многое: конкурс, несмотря ни на что, состоялся, а главное — стал успешным и результативным.
А многие услышали в этих словах ещё и посыл всему мировому писательскому сообществу: Украина не сдалась, а её писатели, её интеллигенция продолжают свою работу вопреки всем бедам, которые обрушил на страну и её народ агрессор.
Справка сайта
Наталья Вареник. Окончила Литературный Институт им. А.М. Горького Союза Писателей, факультет поэзии. С 1989 года член Национального Союза Писателей Украины. Автор 8 книг, вышедших в Украине и за рубежом, в том числе на арабском языке. Руководитель литературной студии «Писатель в интернет-пространстве». Основатель и Председатель Оргкомитета международного литературного конкурса «Созвездие Духовности». Администратор сайта http://www.pisateli.co.ua/
Лауреат литературных премий им. В. Сосюры, Т. Снежиной, «Славянские Традиции» и др.
Удостоена первой премии конкурса профессиональной журналистики «Честь Профессии» в номинации ООН, награждена медалью «Святой Благоверный Великий Князь Александр Невский», медалями «Фёдор Достоевский», «Первопечатник Иван Федоров. За заслуги в полиграфии и издательском деле», «Литературный Олимп» от Лиги писателей Евразии, Союза Писателей и переводчиков и др.
Член Президиума Всемирного Форума Духовной Культуры. Произведения автора переводятся на французский, английский, арабский, грузинский, белорусский, казахский и другие языки.
И сам ход конференции, во время которой Наталья Вареник передавала слово то членам жюри — для оглашения результатов в той или иной номинации, то гостям — авторам из разных стран мира, показал: организаторам конкурса есть чем гордиться, и эту гордость разделяют все участники видеовстречи. Да и сам факт, что конференция собрала множество интереснейших и талантливейших людей, тоже говорит о многом.
И сама атмосфера конференции была тёплой и дружественной, далёкой от заутюженности официальных мероприятий. Выступавшие говорили слова, идущие от сердца, читали стихи, которые хочется повторять, цитировать, публиковать в поэтических антологиях.
Несколько лиц с экрана компьютера, что называется, навскидку: Александр Михеев, победитель номинации «Поэзия», Анатолий Шевченко, член жюри, Ирина Сапир, поэтесса, Леонид Лялин, поэт, Ляман Багирова, член жюри, Павел Гуданец, поэт из Прибалтики.
И ещё одно лицо в кадре — Владимир Спектор, уроженец Луганска, с 2015 года живущий в Германии. Поэт и журналист, член Межрегионального союза писателей, долгое время его возглавлявший. Также является представителем Оргкомитета международного литературного конкурса «Созвездие Духовности». Фигура, хорошо известная в мире русскоязычной литературы.
Но не только это. Владимир Спектор — ещё и Председатель Земного шара. Получил это звание по преемственной цепочке Хлебников — Петников — Вышеславский — Каплан — Мозжухин из рук 5-го Председателя Земного шара Анатолия Мозжухина (также участника и лауреата конкурса) в 2022 году.
Владимиру Спектору, наследнику самого Велемира Хлебникова и преемнику его прекрасной идеи о гармоничном мире без насилия и войн, надо полагать, было бы что сказать и о роли литературы в современном мире, и слова в защиту мира на Земле и в осуждение нынешней российской агрессии против Украины. Но — не повезло: в ходе конференции у Владимира Спектора отключились сначала звук, а потом и изображение, и он вышел из сети.
Никаких специальных резолюций видеоконференция «Созвездия Духовности» не принимала. Тем не менее, её участники в своих выступлениях осудили агрессию РФ против Украины и почтили память её жертв минутой молчания.
А ещё было высказано желание собраться всем вместе уже «вживую» в Киеве.
После победы Украины.
И этот планируемый творческий вечер победителей конкурса и авторов альманахов «Война XXI века» уже получил название: «В шесть часов вечера после войны».
апрель 2023 Анатолий Юрченко.
8 мая 2023 года, в День памяти и примирения, он отмечает свою очередную юбилейную дату. И это символично.
Он — это Анатолий Александрович Мозжухин (Аналдр), 5-й Председатель Земного шара, наследник самого Велемира Хлебникова в преемственной цепочке Хлебников — Петников — Вышеславский — Каплан и преемник прекрасной идеи Хлебникова о гармоничном мире без насилия и войн.
Пять лет тому назад, в преддверии 80-летия А. Мозжухина, во всеукраинском еженедельнике «Украина-Центр» было опубликовано большое интервью. Его и сегодня трудно читать без слёз. В том числе и потому, что многое из сказанного тогда вызывает прямые ассоциации с происходящим сегодня: с ракетными обстрелами Украины и Киева, руинами украинских городов, с фашистской бесчеловечностью российских оккупантов.
Но прежде чем представить это интервью вниманию читателей, уместно сказать, чем были прошедшие пять лет для самого Анатолия Мозжухина.
Он продолжал неутомимо и плодотворно работать, пропагандируя и развивая идею Хлебникова. Публиковался, участвовал в литературных конкурсах, получал награды. Но самое главное — он создал Международное общество Председателей Земного шара (читать здесь). Вот имена Председателей и Знаменосцев, наших современников.
Председатели по преемственной цепочке Хлебников — Петников — Вышеславский — Каплан:
— Анатолий Александрович Мозжухин, 5-й ПЗШ (после трагической смерти Юрия Каплана);
— Светлана Ивановна Скорик, 6-й ПЗШ (с 28 мая 2017 года; удостоена звания А.А. Мозжухиным).
Оба Председателя ныне здравствуют.
Кроме того, в 2022 году звание ПЗШ из рук А.А. Мозжухина получили:
— Calogero la Vecchia (Италия);
— Цотадзе (Анастасиади) Ирина Константиновна (Греция);
— Фёдоров (Никоф) Олег Николаевич (Киев, Украина);
— Равченко Ольга Ивановна (Беларусь);
— Спектор Владимир Давыдович (Германия);
— Юрченко Анатолий Петрович (Украина);
— Перченко Михаил Абрамович (Мюнхен, Германия);
— Морозова-Шимада Наталия Александровна (Токио, Япония).
Знаменосцы Председателей Земного шара:
— Ковальский Юрий Владиславович (Киев);
— Стус Дмитрий Васильевич (Киев);
— Фёдоров Олег Николаевич (Олег Никоф) (Киев) (весной 2022 года удостоен Анатолием Мозжухиным звания ПЗШ);
— Борозенцев Леонид Леонидович (Винница);
— Скорик Светлана Ивановна (Запорожье) (весной 2017 года удостоена Анатолием Мозжухиным звания 6-го ПЗШ);
— Басыров Валерий Магафурович (Симферополь);
— Спектор Владимир Давыдович (Луганск) (весной 2022 года удостоен Анатолием Мозжухиным звания ПЗШ);
— Матвеева Любовь Владимировна (Балаклава);
— Масалов Анатолий Кириллович (Алупка);
— Потапова Алла Вячеславовна (Киев);
— Гордиенко Тамара Митрофановна (Севастополь);
— Заиченко Виталий Гаврилович (Израиль);
— Юрченко Анатолий Петрович (Кировоградская область) (весной 2022 года удостоен Анатолием Мозжухиным звания ПЗШ);
— Равченко Ольга Ивановна (Беларусь) (весной 2022 года удостоена Анатолием Мозжухиным звания ПЗШ);
— Морозова-Мавроди Наталия Владимировна (Луганск);
— Нечипорук Иван Иванович (Горловка);
— Маслов Владимир Владимирович (Мукачево);
— Дяченко-Ширшова Марина Юрьевна;
— Дяченко Сергей Сергеевич (оба — США, Калифорния);
— Перченко Михаил Абрамович (Мюнхен) (осенью 2022 года удостоен Анатолием Мозжухиным звания ПЗШ);
— Смолдырев Вячеслав Валериевич (Киев);
— Прилуцкая Ольга Владимировна;
— Морозов Александр Иванович;
— Морозова-Шимада Наталия Александровна (Токио, Япония) (осенью 2022 года удостоена Анатолием Мозжухиным звания ПЗШ).
Пожелаем же юбиляру здоровья, долгих-долгих лет жизни и успехов в его трудах, столь необходимых для мира на Земном шаре.
А теперь — собственно интервью 2018 года.
Предъюбилейное интервью в канун Дня Победы
Он на семь лет старше Победы — отметит 8 мая, накануне великой даты, своё 80-летие. Уроженец Киева, глазами ребёнка видел войну с первых её месяцев. Неординарна и послевоенная биография юбиляра. В ней отразилась судьба лучших представителей целого поколения советских инженеров, поднявших из руин народное хозяйство, создавших образцы великолепной техники, а кроме того — людей многосторонних интересов и разнообразных увлечений. Мой собеседник — Анатолий Мозжухин, инженер-конструктор, заслуженный машиностроитель Украины, академик Академии инженерных наук, а сегодня ещё и заметная личность в современном литературном процессе, лауреат медали «Миротворец славянского мира» от Европейского форума мира. Многое в его биографии — родом из детства, в том числе военного.
Часть 1. Война
— Анатолий Александрович, в одной из ваших книг вы пишете, что помните себя с двух с половиной лет…
— Да. Вот только один пример. Я родился и до трёх лет рос на Подоле. Как-то бабушка оставила меня во дворе дома на соседку, а сама пошла в детскую молочную кухню. Соседка занялась своим чадом, я и рванул за бабушкой. Вхожу в молочную кухню — бабушка так и присела. Через несколько лет вспоминали этот эпизод, и вдруг мне говорят: ты помнишь неправильно — вход в молочную кухню с другой улицы. Но тут кто-то вспомнил, что после войны молочную кухню перестроили, а до войны вход был с другой стороны. Оказалось, это взрослые забыли, а не я…
— Так же ясно помните и начало войны?
— Только то, что связано со мной. Помню, что говорили и как вели себя взрослые. Многие были уверены, что война ненадолго: месяц-два — и мы победим. Мама работала в управлении речного пароходства, флотилию мобилизовали для нужд фронта, а в сентябре 1941-го, когда стало ясно, что Киев не удержать, поступил приказ затопить все суда, чтобы не достались врагу. Этим мама и занималась. Жили мы тогда на брандвахте-дебаркадере у Днепрогэса. Днепрогэс тоже бомбили, мы питались глушёной рыбой. Уходили речники с последними частями отступающих советских войск, ночью, пешком. Я на плечах у мамы. Рядом бабушка с мешками. А нас догоняли раскаты приближающегося боя. Кто-то из бойцов взял меня на броню танка. Оттуда я смотрел на до сих пор невиданное зрелище — фейерверки трассирующих пуль… Потом танки ушли вперёд, а мы вышли к стоящему в лесу эшелону. «Стой, кто идёт?» — «Свои». Память запечатлела эти слова: мы — свои. Эшелон вывозит танки на ремонт. Они стоят на открытых платформах, на которых размещаемся и мы. Меня устроили под танком, по пути опять бомбили. Потом Саратов, куда мама с другими киевскими речниками была командирована на обеспечение военных перевозок по Волге.
На Волге тоже бомбили. По команде «Воздух!» мы прятались в бомбоубежищах, вырытых в земле, в темноте, на ощупь — светомаскировка! — разыскивая свободное место. От взрывов земля сотрясалась и сыпалась на голову сквозь щели бревенчатого перекрытия. О том, что воздух — это не самолёты в небе, а то, чем мы дышим, я узнал значительно позже. И «лишние» вещи, прихваченные бабушкой против воли мамы, не оказались лишними: что-то пришлось выменивать на продукты, спасаясь от голода. Запомнился графин с узким горлом с гречишным мёдом, который можно было достать только тонкой палочкой. Возможно, он спас мне жизнь… Мама день и ночь пропадала в порту. Бабушка болела. Помню кукольный театр в детском саду: девочка купалась в ванне — недостижимая мечта для нас! О том, что происходило в Киеве во время оккупации — о массовых расстрелах и угонах людей на работы в Германию, узнал, уже став взрослым.
— Что потом?
— Возвращение в Киев вместе с наступающими войсками. Речникам был дан приказ спешно возродить Днепровскую флотилию. Везли с собой два мешка вяленой воблы — основной нашей пищи. Киев лежал в руинах. Развалины вокруг уцелевшего дома на Бессарабке, куда нас вселили 11 ноября 1943-го, ещё дымились. В феврале умерла бабушка. Похоронили на Байковом кладбище. Везли на телеге, запряжённой старой клячей. Досок на гробы не было. Кладбищенский работник с помощью возницы легко опустил в яму завёрнутую в простыню бабушку. Ни венков, ни ограды, ни креста, только холмик и маленькая табличка.
— Киев начали восстанавливать сразу после освобождения?
— И активно использовали немецких военнопленных — я сам видел их на Крещатике, под конвоем разбирающих завалы и мёрзнущих в лёгких шинельках. Наши подчищали за ними весной, когда потеплело. В апреле 1944-го в городской филармонии прощались с Ватутиным, командующим 1-го Украинского фронта — бравшего участие в освобождении Киева и противостоявшего немецкому контрнаступлению. Не дал Ватутин фашистам вернуть Киев. И киевляне проводили полководца в последний путь достойно. Его, выходца из крестьянской семьи, прошедшего путь от рядового до генерала армии, даже генералы вермахта уважительно называли гроссмейстером. Но, конечно, это я узнал уже позже, а тогда был в филармонии с мамой. Гроб несли Хрущёв и другие руководители, которых я тогда тоже не знал. Мама работала допоздна и как-то, возвращаясь с работы усталой, в темноте попала под мотоцикл, получив тяжёлые травмы. За светомаскировкой следили строго. За малейшую щель в окне сажали. Мамина сотрудница подпала под такое наказание…
— Каким запомнился День Победы 1945-го?
— Самое яркое впечатление — салют Победы. Я смотрел на него с балкона, и мне казалось, что неба не видно — оно целиком закрыто разноцветными ракетами. Это был самый большой и красивый праздник в моей жизни. Я вспоминаю этот салют каждый год в День Победы над фашистской Германией… А потом на майдане видел исполнение приговора военного трибунала. К казни через повешение были приговорены три немецких генерала, один подполковник и восемь младших чинов, руководителей и исполнителей массовых расстрелов и карательных акций.
— Это была публичная казнь?
— Да. Все предприятия города должны были обеспечить присутствие своих работников. И детей было много. Да и родителям, пришедшим по приказу, просто некуда было детей девать… На площади стояла виселица. Немцев подвезли к ней на шести грузовиках. Советский полковник зачитал приговор. Немцам, стоящим в кузове, накинули петли на шею — и машины отъехали. А мы смотрели, как они болтаются в петлях…
— Да, то ещё зрелище для семилетнего мальчишки?..
— Меня не раз спрашивали об этом… А знаете, потрясения не было. Время было жестокое. Даже дети понимали — это враги, которые пришли на нашу землю без спроса, с оружием в руках, и если с ними такое делают — они того заслужили… В конце концов за один Бабий Яр весь киевский гарнизон заслуживал повешенья… В некоторых местах в толпе даже аплодировали. И ещё. В толпе стояли специально подготовленные люди — партработники или, может быть, от НКВД. Они громко комментировали: этот — такой-то, приговорён за то-то, а этот — за то-то.
— Ваш отец погиб на фронте?
— Я и сам так думал, но, видимо, он стал жертвой репрессий 1937 года. В 1948-м в Киев приехал в командировку бывший однокурсник мамы. За чаем начали воспоминать однокашников, был раскрыт семейный альбом… И вдруг: «Что же ты фотографии врагов народа хранишь?» И тут же я услышал от матери: «Марш на улицу». А вернувшись, увидел, что фотографии, которые и сам охотно рассматривал, разорваны в клочья и выброшены в мусор… Мама избежала участи мужа, уехав из Москвы в Киев, а я… я до 14 лет прожил без свидетельства о рождении… О предках по маминой линии кое-что знаю, мама первая в роду получила высшее образование. Об отце — вообще ничего…
— Когда жизнь в Киеве начала налаживаться?
— Не сразу. Одним из самых острых был квартирный вопрос. Начали возвращаться киевляне, пережившие войну в Средней Азии и Сибири, обнаруживали, что их квартиры уже заняты. Возникали конфликты. Появилось новое слово — «взятка». Возможно, кто-то считал, что и нас с мамой переселили с Бессарабки обратно на Подол за взятку. Смешно! Нас опять поселили в коммуналке. Зимой катастрофически не хватало дров и угля, поэтому все, хотя это были разные семьи, ночевали на кухне, где было теплее. На столах и под столами, навалом. На сдвинутых стульях и табуретках. Были печь с котлом (куб) и ванна. Топили «баню» раз в неделю — если хватало дров. Мылись, не меняя воду, только подогревая. Первыми — дети. Потом — взрослые. Последними — старики, после которых вода была уже тёмно-серого цвета. Была плита, на которой варили обеды. Нехватку дров компенсировали примусы, но за керосином приходилось выстаивать длинные очереди. Как и за хлебом по карточкам… Мама каждое лето отправляла меня в пионерский лагерь в Пуще-Водице. Земля вокруг Киева была нашпигована минами и неразорвавшимися боеприпасами. Если в лесу гремел взрыв, бледные от страха пионервожатые объявляли построение и трясущимися руками пересчитывали своих подопечных… Мама умерла в 1970-м. От болезней, нажитых в годы войны, а ей не было ещё и шестидесяти. Заслуженный человек — семь медалей! звание капитана 3-го класса (по воинской табели — майор!) — но отдельную квартиру так и не получила… В октябре 1948-го по газопроводу Дашава — Киев пришёл газ. Через двенадцать лет после войны отменили карточную систему. Отсюда можно вести отсчёт новой послевоенной жизни.
Часть 2. Мир
— Анатолий Александрович, вы создатель широчайшего спектра сварочного и смежного оборудования — и что ни разработка, то изобретение — для многих отраслей машиностроения, атомной энергетики, металлургии и даже для сварочных работ в космосе. Внесли вклад в теорию и практику изобретательства. Автор научно-технических публикаций. Признаны учёным миром и государством: медали Национальной академии наук, почётные грамоты, звание заслуженного машиностроителя. Да ещё перворазрядник и инструктор по подводному спорту — принимали участие в самых экзотических экспедициях. Плюс кинолюбитель, занимавший призовые места на всесоюзных и всеукраинских конкурсах, и участник Первого съезда кинематографистов Украины 1963 года — один из создателей украинского Союза кинематографистов. Но об этом можно прочитать в других источниках — хотя бы в украинской «Википедии». Я же хочу спросить о другом…
— Давайте начнём с инженерной деятельности. Институт электросварки им. Патона, в котором я имел честь работать долгие годы, занимал ведущие позиции не только в СССР, но и в мире. Мы успешно конкурировали с такими монстрами, как «Дженерал электрик», «Карл Дойч» и другие. Наши разработки получали золотые медали международных промышленных выставок. Включались в проекты фирм «Fiat» и «Renault», «АвтоВАЗа» и «КамАЗа», компании «FSM» — производителя польского «Фиата». Ежегодно мы продавали лицензии на десятки миллионов долларов, а общий доход института оценивался семью долларами на каждый вложенный. И всё, что происходило в 1980-90-х, имело целью, я думаю, не только смену политического строя, как бы ни был он плох или хорош, но и ликвидацию нашего инженерно-технического превосходства, как следствие — и деиндустриализацию Украины.
— И всё же вернёмся к вам. «Краткая литературная энциклопедия» «Русского литературного центра» характеризует вас как философа, автора книги «Власть», как Первого Знаменосца Председателей земшара — вы получили это звание за популяризацию идей Хлебникова из рук поэта Вышеславского, третьего Предземшара, — и как фактического Предземшара после трагической гибели поэта Юрия Каплана, преемника Вышеславского…
— Это не так. Меня избрали только 14 января 2017-го на международном литературном фестивале «Звезда Рождества», весьма представительном, в присутствии духовенства. Хотя были более достойные кандидаты… Я преклоняюсь перед первым Предземшара Велемиром Хлебниковым — поэтом поэтов и гражданином. И не считаю его идею о Правительстве земшара литературной игрой. «Только мы, свернув ваши три года войны В один завиток грозной трубы, Поём и кричим, поём и кричим…» И сегодня, уже не три, а четыре года, идёт война, которая не нужна ни украинцам, ни россиянам, ни жителям Донбасса! Об этом должны «петь» и «кричать» литераторы. Мир — императив Общества Председателей земшара. Не случайно имя Велемир — веление мира…
— Однако начиная со 100-летия Вышеславского вы, развивая идею Хлебникова, нарекли Знаменосцами 18 литераторов. Дмитрия Стуса, сына поэта трагической судьбы Василия Стуса, Наталию Морозову-Мавроди (Луганск), Ивана Нечипорука (Горловка), Владимира Маслова (Мукачево), других представителей Конгресса литераторов и всемирно известных Марину и Сергея Дяченко, работающих сегодня в Калифорнии.
— Это право дал мне Вышеславский. Хлебников мечтал, что число Председателей достигнет 317-ти и на Земле воцарятся гармония и мир. Но я мог «награждать» лишь званием Знаменосца. И все награждённые его достойны. Сергея Дяченко, в частности, знаю давно, был первым читателем многих его произведений. И рад, что Знамя Председателей земшара, придуманное Хлебниковым, развевается, образно говоря, теперь и в США.
— А то знамя, которое вы когда-то своими руками сделали для Вышеславского?..
— В Запорожье. Передано Светлане Скорик, поэту и критику. Уже через четыре месяца, на мероприятии, посвящённом 80-летию со дня рождения Ю. Каплана, я передал ей, как более достойной, титул Председателя. И разделяю сказанное ею: это Знамя — символ мира и ответственности поэтов, духовных вождей народов, за то, чтобы человечество отвергло войну как способ решения проблем. Да и чисто по-человечески, согласитесь, мне, чьё детство пришлось на годы войны, невозможно смириться с мыслью, что сегодня опять идёт война.
Беседовал Анатолий Юрченко.
